Розділ «МАЄШ І НЕ МАЄШ»

— Ох, чорт, — сказала Марія. По її щоках потекли сльози. — " Ох, — знову вихопилося в неї.— Ох, ох, ох!

Лікар поклав їй на плече руку.

— Не торкайтеся до мене, — сказала Марія. А потім: — Я хочу глянути на нього.

— Ходімо, — сказав лікар. Він повів її коридором і завів до білої кімнати, де Гаррі Морган лежав на високому столі, під простирадлом, що прикривало все його велике тіло. Світло в кімнаті було сліпуче й не давало тіні. Марія зупинилася на дверях, злякана цим світлом.

— Він зовсім не мучився, місіс Морган, — сказав лікар.

Марія, здавалося, не чула його.

— О, господи, — сказала вона і знову заплакала. — Це бісове обличчя.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Не знаю, думала Марія Морган, сидячи за столом у їдальні. Може, якщо звикати потроху — трохи вдень, трохи вночі,— то врешті-решт буде не так. Найважче вночі. Якби я любила дочок, то було б не так. Але я не люблю дочок. Хоч однаково дбати про них треба. Треба шукати якоїсь роботи. Я зовсім як нежива, але, мабуть, це минає. А навіть якщо не минає — чи не все одно? Але і без роботи не можна. Сьогодні вже тиждень. Не можна думати про нього весь час — не можна, бо забудеш, як він виглядає. Я це зрозуміла, коли раптом не змогла пригадати його обличчя. Як я злякалася! Ні, треба будь-що братися до якоїсь роботи. Якби він залишив гроші або якби мені видали якусь винагороду, то було б легше, але мені не було б легше. Насамперед треба зайнятися продажем будинку. Будь вони прокляті, оті гади, що застрелили його. Гади, гади. Тільки це я й відчуваю. Ненависть — і ще наче всередині у мене порожньо. Порожньо, як у порожньому будинку. Так, треба до чогось братися. Може-, я й погано зробила, що не пішла на похорон. Але я не могла. Треба шукати роботу. Того, хто помер, уже не вернеш.

Який він був сміливий, — і дужий, і спритний — мов породистий звір. Бувало, дивлюся тільки, як він, рухається, — і вже мене розбирає. Як мені' пощастило, що він мені дістався й що ми стільки років прожили разом. А йому вперше не пощастило на Кубі. Відтоді посипалося, мов з мішка, і от тепер якийсь кубинець убив його.

Нам, конкам, від кубинців самі нещастя. А щастя не має від них ніхто. І негрів серед них більше, ніж треба. Пам'ятаю, привіз мене Гаррі до Гавани, ще коли добре заробляв, ідемо собі парком, коли раптом один негритос у солом'яному капелюсі підходить і каже мені щось. Гаррі йому затопив так, що капелюх з нього злетів, а Гаррі підняв капелюха й так пожбурив, що він летів півкварталу, а потім його переїхало таксі. Ох і насміялася ж я, думала, лусну.

Це ж тоді я вперше перефарбувалася на блондинку, в салоні на Прадо. Вони там наді мною цілий день морочилися, бо волосся в мене взагалі таке темне, що вони не хотіли й братися, а я сиджу ні жива ні мертва — що, як вони зроблять з мене опудало? — а сама прошу: коли можна, то, будь ласка, ще трошки світліше, і перукар знову вмочує ту вату на дерев'яній паличці в банку з якоюсь рідиною — каламутною такою, що ніби парує, а тоді розділяє волосся гребінцем і паличкою на пасма й маже, а потім чекає, щоб висохло, а я сиджу, серце заходиться, і думаю, ой, що ж це буде, а сама прошу: як можна, то ще трошечки світліше.

Нарешті, той перукар сказав, світліше не можна, мадам, я не хочу ризикувати, а потім помив мені голову шампунем і почав укладати волосся, а я боялася навіть у дзеркало глянути, бо що, як з мене вийшло страховисько? Він зробив мені збоку проділ, за вухами зачесав волосся високо, а ззаду зробив тугенькі дрібні кучерики, але я ще не знала, як вийшло, бо волосся було мокре — тільки бачила, що воно вже не таке, як було, і що я сама на себе не схожа. Потім він надів на мокре волосся сітку й посадив мене під сушарку, і я сиділа й тремтіла від страху, А коли воно висохло, він зняв сітку, повиймав шпильки, розчесав волосся, і я побачила, що воно як золото.

Вийшла я на вулицю, подивилась у дзеркальце й побачила, що волосся аж сяє на сонці, і я помацала його, а воно на дотик таке м'якеньке, таке шовковисте, що аж не віриться, — мені аж дух перехопило.

Гаррі чекав на мене в кафе, і я йшла до нього по Прадо, мов уві сні, сама себе не тямлячи від хвилювання, а він, побачивши мене, підвівся, стоїть і не відірве очей. А тоді каже якимсь хрипким, наче не своїм голосом:

«Господи, Маріє, та ти ж красуня!»

А я кажу:

«Ну, подобаюсь я тобі блондинкою?»

«Ти ще й питаєш, — каже він. — Ходімо до готелю».

А я кажу: