Розділ «НЕДОВГЕ ЩАСТЯ ФРЕНСІСА МЕКОМБЕРА»

Отак точнісінько й на війні траплялося. Цей перелом куди важливіший, аніж якась там утрата невинності. Страх зникає, наче після операції. А натомість виростає щось нове. Найголовніше в чоловікові. Те, що робить його чоловіком. І жінки це також розуміють. От нема страху — і край.

Відсунувшись у куток сидіння, Маргарет Мекомбер позирала на обох чоловіків. Вілсон анітрохи не змінився. Вілсон виглядав так само, як і напередодні, коли вона вперше збагнула, в чому полягає його великий хист. А от Френсіс Мекомбер був тепер не такий, і вона помітила цю зміну.

— Ви теж відчуваєте отой приплив щастя, коли щось має статися? — спитав Мекомбер, усе досліджуючи своє новонабуте багатство.

— Про це не заведено говорити, — відповів Вілсон, дивлячись йому в обличчя. — Люди більш полюбляють казати, що їм страшно. І майте на увазі, вас теж іще братиме страх, і не раз.

— А все-таки — ви почуваєте себе щасливим, коли треба діяти?

— Так, — сказав Вілсон. — Почуваю. Тільки розводитись про це не годиться. А то нічого й не лишиться. Жодна радість не в смак, якщо її перемелеш язиком.

— Ви обидва верзете бозна-що, — обізвалася Марго. — Ото й діла, що поганялися машиною за купкою безпорадних тварин, а вже заговорили, мов герої.

— Даруйте, — сказав Вілсон. — Я таки справді розбазікався.—

«Ага, вже занепокоїлась», — подумав він.

— Якщо ти не тямиш, про що ми говоримо, то, може б, кра-їце помовчала? — звернувся Мекомбер до дружини.

— А ти щось раптом став аж надто хоробрий, — презирливо відказала дружина, але її презирству бракувало певності. Вона чогось боялася.

Мекомбер засміявся невимушеним і добродушним сміхом.

— Ти знаєш, а таки став, — сказав він. — Справді став.

— Чи не запізно? — гірко запитала Марго. Вона ж бо стільки років як могла силкувалась налагодити їхнє життя, і в тому, до чого воно дійшло тепер, нічиєї вини не було.

— Для мене — ні,— відказав Мекомбер.

Марго промовчала, проте відсунулась ще далі в куток.

— Як по-вашому, годі вже чекати? — весело спитав Мекомбер, повернувшись до Вілсона.

— Можна піти глянути, — сказав Вілсон. — У вас лишилися патрони з суцільними кулями?

— Трохи є в зброєносця.

Вілсон гукнув по-суахілі до старшого літами зброєносця, що білував голову забитого буйвола; той випростався, дістав з кишені коробку патронів і приніс Мекомберові, який заправив магазин своєї гвинтівки, а решту патронів поклав у кишеню.