Розділ «НЕДОВГЕ ЩАСТЯ ФРЕНСІСА МЕКОМБЕРА»

Вілсон окинув його поглядом, неначе оцінював. «Бий мене

сила божа, він таки дивак, — подумав собі.— Тільки вчора аж трусився весь, а сьогодні он який хоробрий!»

— Ні, перегодимо трохи.

— Ходім, будь ласка, в затінок, — сказала Марго. Вона була бліда й вигляд мала недужий.

Вони повернулися до машини, що стояла під одиноким розлогим деревом, і залізли на сидіння.

— А може, він і сконав уже, — промовив Вілсон. — Ось трохи посидимо, а тоді підем дивитися.

Мекомбера поривало таке бурхливе й несвідоме щастя, якого він ще не відчував ніколи.

— Боже ж ти мій, ото була гонитва! — сказав він. — Ніколи в житті не знав я такого відчуття. Правда ж, було чудово, Марго?

— Мені було гидко.

— Чому?

— Мені було гидко, — повторила вона різко. — Бридке видовище.

— Знаєте, я думаю, що тепер уже ніколи нічого не злякаюся, — сказав Мекомбер Вілсонові.— Щось таке в мені сталося, коли ми побачили буйволів і погналися за ними. Наче греблю якусь прорвало. Було тільки збудження й нічого більше.

— Це добре прочищає печінку, — сказав Вілсон. — 3 людьми часом діються предивні речі.

Мекомберове обличчя аж сяяло.

— Ви знаєте, от і зі мною щось таке сталося, — сказав він. — Я наче зовсім перемінився.

Його дружина мовчала, тільки якось дивно позирала на нього. Вона сиділа, відкинувшись на задньому сидінні, а Мекомбер нахилився вперед і розмовляв з Вілсонбм, що повернувся до нього боком, зіпершись на спинку переднього сидіння.

— Знаєте, я б залюбки пішов ще раз на лева, — сказав Мекомбер. — Тепер я їх зовсім не боюся. Та й що вони, зрештою, можуть заподіяти?

— Атож, — мовив Вілсон. — Найгірше, що може заподіяти лев, — це смерть. Як це у Шекспіра? Там є чудові слова. Ось зараз спробую пригадати. Ну просто чудові. Колись я часто їх собі повторював. Ага, ось… «Клянуся честю, то мені байдуже — людина може вмерти тільки раз; ми смерть творцеві винні, й так ведеться, що той, хто помирає цього року, в майбутньому вже смерті не підвладний». Гарно сказано, правда ж?

Він дуже зніяковів, промовивши ці слова, що були свого часу заповітні для нього, та, хоч йому не раз траплялося бачити, як люди ставали дорослими, це його завжди зворушувало. Бо ж річ була не в тім, що вони просто доходили повноліття.

Мекомберові допомогла несподівана щаслива пригода на полюванні, нагла спонука до негайної дії, коли не було часу вагатися й тривожитись; та хоч би як це сталося, але таки сталося. «Он він тепер який», — думав Вілсон. Усе лихо в тім, що багато їх надто довго залишаються хлопчаками. А декотрі — ціле своє життя. І навіть у п'ятдесят років вигляд мають хлоп'ячий. Знамениті американські чоловіки-хлопчаки. Предивовижний люд, їй-богу. А от цей Мекомбер тепер йому подобається. Ну й дивак же з нього, хай йому чорт. Певно, тепер він покладе край і жінчиним походенькам. Ото буде добре діло. А таки добре. Він же, сердега, мабуть, скільки жив, то все боявся. Хто й зна, з чого воно почалось. Але тепер — минулося. Він не встиг злякатися буйволів. До того ж був злий. Та ще й машина… Коли машина під боком, почуваєш себе певніше. Тепер з нього будуть люди.