Розділ «НЕДОВГЕ ЩАСТЯ ФРЕНСІСА МЕКОМБЕРА»

— Неодмінно, — обізвався Вілсон. — Почнемо з мемсаїб.

Вона припала до фляжки з нерозведеним віскі і, злегка

здригнувшись, проковтнула. Тоді віддала фляжку Мекомберо-ві, а той — Вілсонові.

— Я страшенно хвилювалася, — сказала вона. — Аж голова тріщить. Я й не знала, що їх дозволено стріляти з машини.

— А ніхто з машини не стріляв, — холодно відказав Віл-сон.

— Ну, тобто переслідувати їх машиною.

— Звичайно так не роблять, — відказав Вілсон. — Але, як на мене, все було цілком по-спортивному. Отак гнатися без дороги, по вибоях і грудді, ще й ризикованіше, ніж полювати пішки «А коли почали стріляти, буйвіл, якби схотів, міг кинутись на нас кожну мить. Ми дали йому всі шанси. Одначе розповідати про це не варт нікому. Воно таки незаконне, коли вас цікавить саме це.

— Мені здалося, що це просто нечесно, — сказала Марго, — гнатися за важкими безпорадними тваринами в машині.

— Он як? — спитав Вілсон.

— А що, якби про це дізналися в Найробі?

— Насамперед я втратив би патент. Мав би й інші неприємності,— відказав Вілсон, ковтнувши із фляжки. — Зостався б без роботи.

— Правда?

— Еге ж, правда.

— Ну от, — сказав Мекомбер і вперше за весь день усміхнувся. — Тепер вона й до вас прив'язла.

— Ти так гарно висловлюєшся, Френсісе! — озвалася Марго.

Вілсон подивився на них обох. Коли дурень одружується

з сукою, подумав він, то що в них будуть за діти? Але вголос сказав:

— Ми загубили одного зброєносця. Ви помітили?

— Боже мій, ні,— відказав Мекомбер.

— Онде він іде, — показав Вілсон. — Нічого з ним не скоїлось. Мабуть, вилетів із машини, коли від'їжджали від першого буйвола.