Розділ «6 ТІФÉРЕТ»

(Woody Allen, Getting even, New York, Random House, 1966, “The Metterling List”, p. 8)

Саме тими днями, не далі як місяць тому, Лія вирішила, що мені не завадив би місяць відпустки. “У тебе втомлений вигляд”, говорила вона мені. Можливо, мене виснажив План. З іншого боку, дитина, як говорили дідусь із бабусею, потребує чистого повітря. Наші друзі відступили нам свій будиночок у горах.

Ми виїхали не одразу. Треба було залагодити декілька справ у Мілані, а потім Лія сказала, що нема кращого відпочинку, ніж відпустка в місті, коли ти знаєш, що невдовзі з нього поїдеш.

У ті дні я вперше заговорив з Лією про План. Раніше вона була надто зайнята дитиною: вона чула про те, що ми з Бельбо та Діоталлеві розв’язуємо щось на кшталт головоломки, обмірковування якої займало нам цілі дні та ночі, але більше я їй нічого не говорив, відколи вона виголосила мені проповідь про психоз подібностей. Можливо, мені було соромно.

Тими днями я змалював їй цілий план, завершений у своїх найдрібніших деталях. Вона знала про хворобу Діоталлеві, я почував себе винним, ніби зробив щось, чого не повинен був робити, і намагався представити їй План тим, чим він був, тобто всього лиш хитромудрим показом бравури.

І Лія сказала мені: “Піме, твоя історія мені не подобається”.

“Хіба вона не ефектна?”

“Сирени теж ефектні. Послухай: що ти знаєш про своє підсвідоме?”

“Нічого, не знаю навіть, чи воно у мене є”.

“Бачиш. Тепер уяви собі, що один віденський веселун для свого задоволення та щоб розважити друзів, вигадав усю цю історію з Es та Едіповим комплексом і придумав сни, які йому ніколи не снилися, і маленького Ганса, якого він ніколи у вічі не бачив… Що ж відбувається потім? Потім виявляється, що мільйони людей готові всерйоз стати невротиками. А тисячі інших готові використати це”.

“Ліє, ти параноїчка”.

“Я? То ти параноїк!”

“Можливо, ми параноїки, але ти повинна визнати принаймні одне: ми виходили з тексту Інґольфа. Даруй мені, ось у тебе в руках опиняється послання тамплієрів, тобі кортить розшифрувати його до кінця. Можливо, ти трохи переборщуєш, аби посміятися над розшифровувачами послань, але ж послання таки існує”.

“Однак ти знаєш лише те, що сказав тобі той Арденті, який, як видно з твоїх розповідей, був дипломованим дурисвітом. Зрештою, мені б дуже хотілося поглянути на те послання”.

Не було нічого легшого, я мав його серед своїх паперів.

Лія взяла аркуш, оглянула його з обох боків, зморщила носа, відвела з очей гривку, щоб ліпше розглянути першу, зашифровану частину. Потім сказала: “Це все?”

“Тобі мало?”

“Навіть забагато. Дай мені два дні на роздуми”. Коли Лія просить два дні на роздуми, значить, вона хоче показати мені, що я дурень. Я завжди звинувачую її в цьому, а вона відповідає: “Коли я розумію, що ти дурень, я впевнююся, що справді тебе кохаю. Я кохаю тебе, навіть якщо ти дурень. Тебе це не заспокоює?”

Упродовж двох днів ми не торкалися цієї теми, зрештою, Лії майже не бувало вдома. Вечорами я бачив, як вона вмощувалася в кутку і робила нотатки, відриваючи один аркуш за другим.

Ми приїхали в гори, малюк з ранку до вечора рачкував на моріжку, Лія приготувала вечерю і звеліла мені поїсти, адже я худий як тріска. Після вечері вона попрохала, щоб я приготував подвійне віскі, додавши багато льоду і дещицю содової, закурила сигарету, як це вона робила лише в особливо важливі хвилини, звеліла мені сісти й почала пояснювати.