Розділ «5 ҐВУРÁ »

(Ступені Древнього і Споконвічного Обряду Мемфіс-Міцраім)

“Мануціо” було видавництвом для АВК.

АВК у жаргоні “Мануціо” означало — але чому я вживаю минулий час? АВК продовжують існувати, там усе йде своїм ходом, наче нічого й не сталося, це я тепер відношу все у страшенно давно минулий час, адже те, що трапилося того вечора, позначилося жаским розривом часу, в наві Сен-Мартен-де-Шан було порушено порядок століть… або, можливо, тому, що того вечора я раптом постарів на десятиліття, чи то страх, що Вони мене наздоженуть, примушує мене говорити так, ніби я пишу хроніку розпаду імперії, простягнувшись у ванні з надрізаними венами, чекаючи, аж утоплюся у власній крові…

АВК — це Автор за Власний Кошт, а “Мануціо” було одним із тих видавництв, які в англосаксонських країнах називають vanity press, “друком марнославства”. Прибутки надзвичайно великі, витрати на працівників мінімальні. Ґарамон, пані Грація, книговод у комірці в глибині, якого тут називали адміністративним директором, і Лючано, експедитор-інвалід у просторому складі в напівпідвалі.

“Я ніколи не міг зрозуміти, як Лючано вдається пакувати книжки одною-єдиною рукою”, казав було мені Бельбо, “гадаю, він допомагає собі зубами. З іншого боку, скільки того пакування: експедитори звичайних видавництв відсилають книги до книгарень, тоді як Лючано відсилає їх лише авторам. “Мануціо” не цікавиться читачами… Важливо, говорить пан Ґарамон, щоб автори нас не зрадили, а без читачів можна обійтися”.

Бельбо захоплювався паном Ґарамоном. Він бачив у ньому носія тієї сили, мати яку йому самому не судилося.

Система видавництва “Мануціо” була дуже проста. Кілька реклам у місцевих щоденних газетах, у професійних часописах, у провінційних літературних виданнях, особливо у тих, що припиняють виходити після кількох чисел. Середнього розміру оголошення з фотографією автора та кілька лаконічних рядків: “піднесений голос нашої поезії”, або ж “нова прозова спроба автора ‘Флоріяни та сестер’”.

“У цей момент сіть закинуто”, пояснював Бельбо, “і АВК падають у неї цілими в’язками, якщо у сіть можна потрапити в’язками, але невідповідні метафори типові для авторів “Мануціо”, і цієї поганої звички я набрався від них, пробачте мені”.

“А тоді?”

“Візьміть випадок Де Ґубернатіса. Через місяць, коли нашого пенсіонера вже гризтиме страх, дзвінок пана Ґарамона запросить його на вечерю з деякими письменниками. Зустріч в арабському ресторані, дуже елітарному, без зовнішньої вивіски: дзвониш у дзвінок і говориш у вічко своє ім’я. Розкішна внутрішня обстанова, розсіяне світло, екзотична музика. Ґарамон потискає метрові руку, звертається на ти до кельнерів і відсилає пляшки з вином, бо рік розливу йому не до вподоби, або ж говорить, даруй мені, любий, але це зовсім не той кускус, який їдять у Марракеші. Де Ґубернатіса представляють комісарові Кайо, усі служби аеропорту в його руках, але він насамперед винахідник Косморанто, мови всесвітнього миру, яка зараз на розгляді в ЮНЕСКО. Потому професор Тіціо, прозаїк твердого гарту, лавреат премії Петруцелліс делла Ґаттіна 1980 року, але також світило медичних наук. Скільки років ви віддали викладацькій праці, професоре? То були інші часи, тоді дослідження були справою дійсно серйозною. А це наша чарівна поетеса, шляхетна Олінда Меццофанті Сассабетті, авторка Цнотливого трепету, ви, мабуть, читали”.

Бельбо звірився мені, що впродовж довгого часу не міг зрозуміти, чому всі АВК жіночої статі підписувалися двома прізвищами, Лауретта Солімені Кальканті, Дора Арденці Ф’ямма, Кароліна Пастореллі Чефалу. Чому великі письменниці мають одне-єдине прізвище, за винятком Айві Комптон-Барнет, а деякі взагалі не мають прізвища, наприклад, Колетт, тоді як АВК мусить називатися Одолінда Меццофанті Сассабетті? Тому що справжній письменник пише з любови до свого твору, і йому байдуже навіть якщо його опублікують під псевдонімом, дивись Нерваль, а АВК хоче, щоб його впізнали сусіди, мешканці кварталу, де він живе зараз і де він жив раніше. Чоловікові достатньо його прізвища, а жінці ні, адже дехто знав її ще панною, а інші знають заміжньою. Тому вона використовує два прізвища.

“Словом, вечір, наповнений інтелектуальними враженнями. Де Ґубернатісові здається, що він випив коктейль із наркотиків. Він прислухатиметься до пліток, якими обмінюються бесідники, до смаковитого дотепу про великого поета, про якого відомо, що він імпотент, та й як поет нічого не вартий, очима, що сяятимуть від зворушення, погляне на нове видання Енциклопедії видатних італійців, яку раптом явить Ґарамон, показуючи одну зі сторінок комісарові (бачите, любий, Ви теж увійшли до Пантеону, ну, це всього лишень справедливість)”.

Бельбо показав мені цю енциклопедію. “Щойно годину тому я виголошував вам догани, а насправді хто ж без гріха. Цю енциклопедію укладаємо лише я та Діоталлеві. Але клянуся вам, це не задля збільшення зарплатні. Це одна з найдотепніших речей у світі, кожного року належить підготувати нове, доповнене видання. Її структура більш-менш така: одна стаття про видатного письменника, і одна — про АВК, тоді проблема полягає лише в тому, аби добре вкластися в алфавітний порядок і не марнувати місця на видатних письменників. Погляньмо на літеру Л”.

ЛАМПЕДУЗА, Джузеппе Томазі ді (1896—1957). Сицілійський письменник. За життя нікому не відомий, став знаменитим після смерти своїм романом Гепард.

ЛАМПУСТРІ, Адеодато (нар. 1919). Письменник, педагог, ветеран війни (бронзова медаль у Західній Африці), мислитель, прозаїк та поет. Його видатну постать виокремлюють в італійській літературі нашого століття. Лампустрі показав себе як письменник 1959 року першим томом широкомасштабної трилогії Брати Кармассі, історією родини рибалок з Луканії, вимальованою з непослабним реалізмом та високим поетичним натхненням. Після цього твору, який відзначили премією Петруцелліс делла Ґаттіна 1960 року, наступними роками вийшли Звільнення та Пантера з очима без вій, які, мабуть, ще більше, ніж перший твір, показують широту епічного розмаху, вражаючу пластичну уяву, ліричний змисл цього незрівнянного митця. Старанний міністерський урядовець, Лампустрі користується пошаною у своєму середовищі як надзвичайно чесна особа, зразковий батько і чоловік, чудовий промовець”

“Такий Де Ґубернатіс”, пояснив Бельбо, “напевно захоче увійти до енциклопедії. Він завжди говорив, що слава знаменитих підроблена, це змова поблажливих критиків. Але насамперед він зрозуміє, що це означає увійти в середовище письменників, які водночас є директорами громадських установ, банківськими урядовцями, аристократами, суддями. Раптом він розширить коло своїх знайомств, і тепер, якщо йому потрібна буде якась послуга, він знатиме, до кого звернутися. Панові Ґарамонові під силу витягти такого Де Ґубернатіса з провінції, спрямувати його до вершин. Наприкінці вечері Ґарамон шепне йому на вухо, щоб завтра вранці він зайшов до редакції”.

“І наступного ранку він прийде”.

“Можу заприсягтися. Він проведе безсонну ніч, мріючи про велич Адеодато Лампустрі”.

“А тоді?”

“Тоді наступного ранку Ґарамон скаже йому: вчора ввечері я не насмілився з вами говорити, щоб не принижувати інших, але ваш твір надзвичайний, відгуки були захоплені, скажу більше, позитивні, я перший провів ніч над цими вашими сторінками. Книга вартує літературної премії. Справжній, справжній шедевр.”