Розділ «5 ҐВУРÁ »

“Мабуть, так. Між нею і нашим Бельбо щось є, еге ж?”

“Гадаю, вони добрі друзі”.

“Ага! Оце відповідь джентльмена. Молодець, Казобоне. Але я питаю не з простої цікавости, я ж почуваю себе батьком вам усім і … glissons, à la guerre comme à la guerre[152]… Прощавайте, хлопче”.

У нас справді була призначена зустріч із Альє, на пагорбах поблизу Турину, підтвердив мені Бельбо. Подвійна зустріч. Першою частиною вечора буде вечірка в замку одного розенкройцера, дуже заможного, а потім ми з Альє повинні поїхати в якесь місце за декілька кілометрів, де мав відбутися — звісно, опівночі — друїдичний ритуал, про який Альє говорив дуже туманно.

“І я подумав”, додав Бельбо, “що нам добре було б також обговорити нашу історію металів, а тут нам завжди щось перешкоджає. Чом би нам не виїхати в суботу і не провести два дні у моєму старому будинку в ***? Це чудова місцина, ви побачите, тамтешні пагорби варті цього. Діоталлеві згоден, можливо, приїде також Лоренца. Звичайно… можете взяти з собою когось”.

Він не був знайомий із Лією, але знав, що у мене є подруга життя. Я сказав, що приїду сам. Два дні тому я посварився з Лією. Нічого серйозного, все мало влаштуватися впродовж тижня. Але я відчував потребу виїхати на два дні з Мілану.

І от ми прибули до ***, тріо видавництва “Ґарамон” та Лоренца Пеллеґріні. При від’їзді був момент напруги. Лоренца прийшла, як було домовлено, але коли вже треба було сідати до авта, вона сказала: “Може, я залишуся, і ви зможете працювати спокійно. Я приїду потім із Симоном”.

Бельбо, який сидів з руками на кермі, напружив м’язи і, втупившись перед себе, тихо сказав: “Сідай”. Лоренца сіла і впродовж усієї подорожі, сидячи спереду, тримала руку на шиї Бельбо, який мовчки вів машину.

*** все ще було тим сільцем, яке Бельбо знав під час війни. Декілька нових будинків, сказав він нам, сільське господарство занепадає, тому що молодь перебралася до міста. Він показав нам кілька пагорбів, де тепер були пасовиська, які колись золотилися збіжжям. Село з’явилося раптово за поворотом, біля підніжжя пагорба, де стояв будинок Бельбо. Пагорб був низький, і поверх нього можна було побачити рівнину Монферрато, вкриту легким світляним туманом. Коли ми підіймалися, Бельбо показав нам невеличкий пагорб попереду, майже голий, на вершині якого стояла капличка з двома соснами обабіч. “Це Брікко”, сказав він. Відтак додав. “Нічого не означає, якщо нічого вам не говорить. Ми ходили туди на підвечірок у день Ангела, у Великодній понеділок. Тепер автом туди можна дістатися за п’ять хвилин, а тоді ми ходили пішки, і то була ціла проща”.

55

Я називаю театром [місце, де] усі дії слів і думок, а також подробиці висловлювань і аргументів показані як у публічному театрі, де виставляють трагедії та комедії.

(Robert Fludd, Utriusque Cosmi Historia, Tomi Secundi Tractatus Primi Sectio Secunda, Oppenheim (?), 1620 (?), p. 55)

Ми прибули до вілли. Хоч віллою це можна було назвати лише умовно: сільський будинок, який у партері мав великі пивниці, де Аделіно Канепа — сварливий половинник, той, що доніс на дядька партизанам — виробляв вино з виноградників посілости Ковассо. Було видно, що тут давно ніхто не мешкає.

У невеличкій сільській хатині поруч іще мешкала бабуся, сказав нам Бельбо, тітка Аделіно — всі інші вже повмирали, дядько з тіткою, подружжя Канепа, залишилася лише ця столітня бабуся, яка обробляла невеличкий город і тримала чотири курки та свиню. Землі пішли на сплату податків за успадкування, боргів, і ще хтозна куди. Бельбо постукав до дверей хатини, стара вийшла на поріг, розглянула уважно відвідувача і, нарешті впізнавши, розсипалася у щедрих виявах пошани. Вона конче хотіла, щоб ми зайшли до її хати, але Бельбо, обнявши й заспокоївши її, рішуче відмовився.

Коли ми увійшли до вілли, Лоренца, в міру відкривання сходів, коридорів, тінистих покоїв зі старовинними меблями, щохвилі кидала радісні вигуки. Бельбо скромно зауважив, що кожен має таку Доннафуґату[153], яку може собі дозволити, але був зворушений. Він приїздить сюди час від часу, сказав він нам, але радше рідко.

“Однак, тут добре працюється, влітку свіжо, а взимку товсті стіни захищають від морозу, і всюди є грубки. Коли я був хлопцем в евакуації, ми, звичайно, мешкали лише у тих двох бічних покоях там, у глибині великого коридору. Тепер же я обжив крило дядька й тітки. Я працюю тут, у кабінеті дядька Карла”. Там стояв один із тих письмових столів-секретерів, на якому мало місця, щоб порозкладати папери, але зате багато явних і потаємних шухлядок. “Тут я б не міг установити Абулафію”, мовив він. “Але у тих рідкісних випадках, коли я сюди приїжджаю, мені подобається писати рукою, як це я робив тоді”. Він показав нам величну шафу: “Ось, коли я помру, запам’ятайте, тут міститься вся моя юнача літературна творчість, вірші, які я писав у шістнадцять років, шкіц до шеститомової саґи, яку я писав у вісімнадцять … і так далі…”

“Покажи, покажи!” вигукнула Лоренца, плескаючи в долоні й по-котячому наближаючись до шафи.

“Зупинися”, сказав Бельбо. “Нема чого показувати. Я сам сюди більше не зазираю. У кожному разі, після смерти я прийду і все спалю”.

“Сподіваюся, тут водяться привиди”, сказала Лоренца.

“Тепер так. У часи дядька Карла ні, то було дуже веселе місце. Все дуже по-сільському. Тепер я приїжджаю сюди саме тому, що тут панує ідилія. Як чудово працювати увечері, коли в долині брешуть пси”.