Розділ «5 ҐВУРÁ »

“Якби це сталося, може, сьогодні я був би задоволений”, сказав Бельбо. І справді, і в тому випадку вибирав не він. До кімнати його затягнув дядько.

По якійсь годині він знову відірвався від роботи. “Тоді у певний момент нагору піднявся Аделіно Канепа і сказав, що в пивниці ми всі будемо у більшій безпеці. Він і мій дядько не розмовляли роками, я розповідав вам про це. Але в драматичний момент Аделіно знову став людиною і дядько навіть потиснув йому руку. І так ми провели годину в темряві між бочками, посеред запаху незчисленних зборів винограду, який трохи бив у голову, забезпечені від пострілів. Відтак кулеметний шквал угамувався, постріли, що долинали до нас, потроху стихали. Ми зрозуміли, що хтось відступав і не знали ще, хто саме. Аж поки з віконця у нас над головою, яке виходило у провулочок, не почули голос, який питав говіркою: ‘Monssu, і’е d’la repubblica bele si?’”

“Що це значить?” поспитала Лоренца.

“Більш-менш таке: добродію, чи не були б ви такі ласкаві повідомити мені, чи є ще у ваших краях прихильники Італійської Соціальної Республіки? У ті часи республіка було погане слово. То був партизан, який розпитував перехожого, або того, хто виглядав у вікно, а отже, провулок був безпечний, фашисти пішли геть. Сутеніло. Невдовзі прийшли і тато, і бабуся, і кожен розповів свою пригоду. Мама й тітка приготували щось попоїсти, а дядько та Аделіно Канепа обмінювалися церемоніальними привітаннями. Впродовж решти вечора ми чули далекі черги, десь поміж пагорбами. Партизани нишпорили за втікачами. Ми перемогли”.

Лоренца поцілувала його у волосся, і Бельбо зморщив носа. Він знав, що переміг за посередництвом Чорних Бригад. А насправді він просто дивився фільм, і лише на хвилину, ризикуючи дістати рикошетну кулю, увійшов у нього. Заледве промайнув через екран, як у Hellzapoppin, коли переплутуються стрічки, й індіянин на коні вривається на вечірку з танцями і питає, куди вони поїхали, хтось каже йому “туди”, і він зникає в іншій історії.

56

Вона заграла на своїй чудовій сурмі з такою силою, що задзвеніла ціла гора.

(Johann Valentin Andreae, Die Chymische Hochzeit des Christian Rosencreutz, Strassburg, Zetzner, 1616, 1, p. 4)

Ми саме розглядали розділ про чудеса водогінних труб; на ритині XVI століття, ілюстрації до Spiritalia[154] Герона, було видно щось на зразок вівтаря, на якому містився апарат, котрий — завдяки пристроєві, що вводився в рух парою — грав на сурмі.

Я повернув Бельбо до його спогадів: “То що це була за історія з тим доном Тіхо Брате, чи як там його, що навчив вас грати на сурмі?”

“Дон Тіко. Я так і не знаю, чи це було його прізвисько, чи справжнє ім’я. Потім я більше не ходив до місії. Я потрапив туди випадково: меса, катехизм, усілякі ігри, а в нагороду переможцеві — образочок блаженного Доменіко Савіо, того хлопчини у пом’ятих штанах із грубого полотна, який на статуетках завжди тримається за рясу дона Боско, звівши догори очі, щоб не чути, як його товариші розповідають масні дотепи. Я довідався, що дон Тіко зорганізував духову оркестру, яка вся складалася із хлопців віком від десяти до чотирнадцяти років. Найменші грали на кларнетах, флейтах, саксофонах сопрано, більші могли взятися за туби та турецькі барабани. Всі мали однострій — курточка кольору хакі, сині штани та берет із дашком. Казково. І я забажав пристати до них. Дон Тіко сказав, що йому потрібен бомбардон”.

Він зверхньо поглянув на нас і зволив розтлумачити: “Бомбардон, на жаргоні духових оркестр — це щось подібне до маленької туби, і насправді він називається флюґельгорн контральт мі-бемоль. Це найдурніший інструмент у цілій оркестрі. Коли починається марш, він грає умпа-умпа-умпа-умпап, тоді парапапа-па-па-па-пааа, а потім переходить на па-па-па-па-па… Але грати на ньому навчитися неважко, він належить до сім’ї мідних духових інструментів, як і сурма, і його механіка не відрізняється від механіки сурми. Сурма вимагає глибшого вдиху і міцних губ — від цього навколо губ утворюється щось на зразок мозолі-отвердіння, як у Армстронґа. Міцно тримаючи мундштук губами, можна заощаджувати подих, звук виходить чистий та прозорий, і свисту не відчувається, — з іншого боку, щоки надувати не слід, це роблять лише в кіно та на карикатурах”.

“А що сурма?”

“Грати на сурмі я вчився сам, у ті літні пополудні, коли в місії не було нікого і я ховався поміж крісел у залі для концертів… Але я вчився грати на сурмі з еротичних причин. Бачите ту хатину там, унизу, за кілометр від місії? Там мешкала Чечілія, мати якої давала селезіянам щедрі пожертви. І кожного разу, по святах церковного календаря, коли після процесії оркестра виступала у дворі місії, а насамперед у концертній залі, перед виступом драматичного гуртка, у першому ряду, на почесних місцях, поруч із настоятелем собору, завжди сиділа Чечілія з матір’ю. У таких випадках оркестра починала свій виступ маршем, який звався Добре Правило, і цей марш починали сурми, сурми у сі-бемолі, золоті та срібні, добре начищені на таку оказію. Сурмачі підводились на ноги і виконували соло. Відтак вони сідали і вступала оркестра. Грати на сурмі було єдиним способом, щоб Чечілія мене помітила”.

“А якщо ні?” спитала Лоренца, розчулившись.

“Іншого способу не було. По-перше, мені було тринадцять років, а їй — тринадцять з половиною, дівчина в тринадцять з половиною років — це жінка, а хлопець — шмаркач. А крім того, вона кохала одного саксофона-контральто, такого собі Папі, як я вважав, страшного й облізлого, і лише на нього кидала погляди, а він любашно мекав, адже саксофон, якщо це не саксофон Орнета Колмена, а інструмент, який грає в оркестрі — до того ж, на ньому грав той жахливий Папі — має (як це здавалося мені тоді) хтиво-цапине звучання, його голос схожий на голос манекенниці, яка впилася і пустилася берега…”

“А яким голосом говорить манекенниця, яка пустилася берега? Що ти про це знаєш?”

“Так чи інак, Чечілія навіть не знала, що я існую. Звичайно, ввечері, коли я піднімався на пагорб, ідучи за молоком до ферми на вершині, я вигадував чудесні історії — її викрали Чорні Бригади, я біг її рятувати, а тим часом кулі свистіли мені навколо голови і робили чак-чак, падаючи на стерню; я відкрив їй те, чого вона не могла знати — що під удавано-сумирним зовнішнім виглядом я керую рухом опору у всьому Монферрато, а вона визнала, що завжди це підозрювала, і тут мене охоплював сором, бо в мене було відчуття, ніби по моїх венах потоком тече мед — присягаюсь, у мене навіть не мокріло у штанях, то було щось інше, набагато жаскіше й грандіозне — і, повернувшися додому, я йшов сповідатися… Гадаю, що гріх, кохання і слава полягають саме в цьому: коли ти спускаєшся по скрученому простирадлі з вікна Вілли Трісте, а вона стискає тебе за шию, звисаючи у безодню, і шепоче тобі, що завжди мріяла про тебе. Усе решта — лише секс, злягання, ганебне увічнення породи. Але якби я перейшов на сурму, Чечілія не змогла б мене ігнорувати — я, випростаний на ввесь зріст, із лискучою сурмою, і той нещасний сидячий саксофон. Сурма, войовнича, ангельська, апокаліптична, переможна, закликає до бою, а під саксофон лише танцюють провінційні урвиголови з липким від брильянтину волоссям, щока до щоки із спітнілими дівчатами. І я вчився грати на сурмі, як навіжений, аж поки не постав перед доном Тіко і не сказав йому: послухайте мене, і я був немов Оскар Левант під час першого переслуху на Бродвеї з Джін Келлі. І дон Тіко сказав: ти справжня сурма. Але…”

“Як драматично”, сказала Лоренца. “Розповідай, не примушуй нас згорати від нетерплячки”.

“Проте я маю знайти когось, хто б замінив мене на бомбардоні. Цим мусиш зайнятися ти, сказав дон Тіко. І я цим зайнявся. Отож слід вам знати, любі мої діточки, що в ті часи у *** мешкали два шибеники, мої однокласники, хоч вони були на два роки старші від мене, і це багато може вам сказати про їхнє ставлення до навчання. Цих телепнів звали Аннібале Канталямесса та Піо Бо. Номер один: історичний факт”.