Розділ «5 ҐВУРÁ »

Він показав нам покої, де ми мали спати: мені, Діоталлеві та Лоренці. Лоренца оглянула покій, торкнулася старого ліжка з великою білою ковдрою, понюхала простирадла і сказала, що їй здається, наче вона перебуває в якійсь бабусиній розповіді, бо вони пахнуть лавандою. Бельбо зауважив, що це неправда, це лише запах вологи, Лоренца відповіла, що не важливо, а відтак, прихилившись до стіни, легко виставляючи вперед стегна й лоно, ніби збираючись змагатися з фліппером, запитала: “Я спатиму тут сама?”

Бельбо подивився убік, з того боку були ми, тоді він подивився в інший бік, відтак вирушив у напрямку до коридору, кажучи: “Про це ми ще поговоримо. В будь-якому разі ти матимеш пристановище тільки для себе”. Ми з Діоталлеві вийшли і почули, як Лоренца питає, чи вона його осоромила. Він сказав, що якби він не дав їй кімнати, вона б сама запитала, де, на його думку, вона має спати. “Я зробив перший хід, і в тебе нема вибору”, говорив він. “Який хитрющий!” сказала вона, “то я й буду спати у своїй кімнатці”. “Спи де хочеш”, сказав Бельбо роздратовано, “але вони приїхали сюди працювати, ходімо на терасу”.

І ми взялися за роботу на великій терасі, де була влаштована альтанка, перед нами стояли свіжі напої і багато кави. Міцні напої було відкладено до вечора.

З тераси було видно Брікко, а під пагорбом Брікко — велику неприкрашену будівлю з двором і футбольним полем. Усе це було всіяне барвистими фігурками — дітей, як мені здалося. Бельбо пояснив: “Це місія селезіян. Саме тут дон Тіко вчив мене грати. В оркестрі”.

Я пригадав собі сурму, від якої Бельбо відмовився, після того, як вона цілу ніч мріялася йому уві сні. Я запитав: “На сурмі чи на кларнеті?”

На мить його охопила паніка: “Звідкіля ви… А, справді, я розповідав вам про свій сон і про сурму. Ні, дон Тіко вчив мене грати на сурмі, але в оркестрі я грав на бомбардоні”.

“Що то за штука — бомбардон?”

“Старі історії з дитинства. Нумо до роботи”.

Але поки ми працювали, я бачив, що він часто кидає погляд у бік місії. У мене було враження, що він говорив про інші речі лише щоб мати змогу дивитися туди. Іноді він переривав дискусію: “Тут, унизу, відбулася одна з найшаленіших стрілянин кінця війни. В *** налагодилося щось на зразок угоди між фашистами та партизанами. Навесні партизани сходили вниз і займали село, а фашисти їх не чіпали. Фашисти не були з цих сторін, а партизани всі були місцеві хлопці. У випадку сутички вони вміли знайти шлях поміж рядками кукурудзи, у гаях, серед огорож. Фашисти отаборилися в містах і виїжджали звідти лише на облави. Взимку партизанам було важко перебувати на рівнині, ніяк було заховатися, на снігу тебе було видно здалеку, і з кулемета тебе можна поцілити й за кілометр. Тоді партизани піднімалися на вищі пагорби. Там вони знали всі стежини, доріжки і схованки. А фашисти контролювали рівнину. Однак тієї весни ми були напередодні визволення. Тут усе ще перебували фашисти, але вони не насмілювалися, гадаю, повертатися до міст, бо відчували, що остаточний удар буде завданий саме там, як це й сталося коло двадцять п’ятого квітня. Між фашистами та партизанами виникла, мабуть, певна домовленість, партизани чекали, вони не хотіли сутичок, відчуваючи певність, що невдовзі щось станеться, вночі Радіо Лондон передавало дедалі втішніші новини, почастішали спеціальні повідомлення для бригади Франкі — завтра знову задощить, дядько Петро приніс хліба, і тому подібне, можливо, ти, Діоталлеві, їх чув… Словом, виникло, мабуть, якесь непорозуміння, партизани зійшли вниз, коли фашисти ще не вирушили, і от одного дня моя сестра сиділа на терасі й увійшла досередини, щоб сказати, що там двоє бігають наввипередки з автоматами. Ми не здивувалися, то були хлопчиська, і одні, і другі, які намагалися розігнати нудьгу, граючися зі зброєю; одного разу жартома двоє пустунів вистрілили по-справжньому, і куля врізалася у стовбур дерева, на який спиралася моя сестра. Вона цього навіть не помітила, це нам розповіли сусіди, і відтоді їй було наказано, що коли вона бачить, як двоє граються з автоматами, вона повинна тікати геть. Вони граються знову, сказала вона, увійшовши, щоб показати, яка вона слухняна. І того дня ми почули першу автоматну чергу. А за нею почулася друга, третя, потім їх було багато, лунали сухі рушничні постріли, тра-та-та автоматів, кілька дещо приглушених вибухів, можливо, від ручних гранат, і врешті — звук кулемета. Ми зрозуміли, що це вже не ігри. Проте ми не встигли обмінятися думками з цього приводу, бо вже не чули своїх голосів. Бух, бам, бум, тра-та-та. Ми причаїлися під умивальником, я, моя сестра і мама. Тоді через коридор приповз дядько Карло і сказав, що ми тут надто на виду, ми повинні йти до них. Ми перемістилися в інше крило, де плакала тітка Катеріна, тому що бабуся була поза домом…”

“Це саме тоді бабуся опинилася лицем долу на полі, поміж двох вогнів…”

“А це звідки вам відомо?”

“Ви розповідали мені це в сімдесят третьому, того дня після походу”.

“Боже мій, яка пам’ять. З вами треба уважати на те, що говориш… Авжеж. Але поза домом був також мій батько. Як ми дізналися пізніше, він був у центрі містечка, заховався у воротях і не міг вийти, бо зчинилася стрілянина з одного кінця вулиці в другий, а з вежі ратуші загін Чорних Бригад поливав площу з кулемета. У воротях стояв також колишній фашистський староста містечка. У певний момент він сказав, що зможе добігти додому, йому треба лише завернути за ріг. Він дочекався хвилини тиші, вибіг із воріт, добіг до рогу і тут його скосила в спину кулеметна черга з ратуші. Мій батько, який пройшов був Першу світову війну, інстинктивно розумів: ліпше залишатися у воротях”.

“Це місце повне солодких спогадів”, зауважив Діоталлеві.

“Ти не повіриш”, сказав Бельбо, “але вони справді солодкі. І це єдині справжні речі, які я пам’ятаю”.

Інші не зрозуміли, а я відчув правду — і тепер я знаю її. Особливо в ті місяці, коли він плавав посеред моря примар дияволістів, після багатьох років огортання свого розчарування в романічну облуду, дні, пережиті в ***, у його пам’яті здавалися світом, де куля є кулею, або ти її уникнеш, або вона тебе вразить, дві сторони були чітко окреслені, відмічені кольорами, червоним і чорним, або хакі й сіро-зеленим, без двозначностей — принаймні тоді йому так здавалося. Мертвий був мертвий, був мертвий, був мертвий. Не те що полковник Арденті з його слизьким зникненням. Я подумав, що, можливо, мені слід було розповісти йому про синархію, яка в ті роки вже давала про себе знати. Хіба не була синархічною зустріч між дядьком Карлом та Терці, які обидва розійшлися по протилежних сторонах того самого лицарського ідеалу? Але навіщо мені було забирати у Бельбо його Комбре? Ці спогади були солодкими, бо говорили йому про єдину істину, яку він пізнав, і лише згодом виник сумнів. Тільки, як натякнув він мені, навіть у часи істини він залишався спостерігачем. Він бачив у спогадах той час, коли він дивився, як народжується пам'ять інших, Історія, й ті численні історії, написати які судилося не йому.

А може, все-таки мить слави й вибору була? Тому що він сказав: “А потім того ж дня я вчинив найгероїчніший учинок свого життя”.

“Мій Джоне Вейне”, сказала Лоренца. “Розкажи”.

“Нічого особливого. Повзучи в крило дядька і тітки, у коридорі я вперто став на ноги. Вікно було в глибині, ми були на другому поверсі, ніхто у мене не влучить, казав я. І в мене було відчуття капітана, який стоїть, випроставшись, посеред бою, а навколо нього свистять кулі. Тоді дядько Карло розсердився, злісно втягнув мене до кімнати, я збирався розплакатися, бо розвага закінчилася, в цю мить ми почули три постріли, розбиті шибки і звук рикошету, ніби в коридорі хтось грався тенісним м'ячем. Куля влетіла через вікно, вцілила у водогінну трубу й відскочила, врізаючись у підлогу саме в тому місці, де щойно перед тим я стояв. Якби я все ще був там, це б зробило мене кульгавим. Можливо”.

“Господоньку, я б не захотіла тебе кульгавого”, сказала Лоренца.