Розділ «5 ҐВУРÁ »

Не знаю, чи сказали вони ще щось одне одному дорогою до станції. Бельбо повернувся хвилин через двадцять і знову взявся за роботу, не згадуючи більше про цей інцидент.

О другій годині ми знайшли на ринковій площі затишний ресторан, і вибір страв та вин дозволив Бельбо віддатися споминам про інші події його дитинства. Але він говорив наче цитуючи життєпис когось іншого. Втіха від розповіді, яку він відчував попереднього дня, зникла. Під вечір ми вирушили, аби зустрітися з Альє та Ґарамоном.

Бельбо вів машину на південний захід, а тим часом, кілометр за кілометром, краєвид потроху мінявся. Пагорби ***, навіть пізно восени, були невеликі й затишні; а тепер, у міру нашого просування, обрій розширювався, з кожним поворотом виростали вершини, час від часу увінчані селами. Але між одною вершиною й другою відкривалися безмежні обрії — наче крізь живопліт[155], зауважив Діоталлеві, сумлінно виражаючи наші відкриття словами. Їдучи під гору на третій передачі, ми дивилися, як перед нами на кожному повороті відкривалися широкі простори з безконечним хвилястим рельєфом, який на межі пласкогір’я вливався у майже зимову мряку. Хоч ми були вже посеред гір, краєвид виглядав, наче рівнина, пересічена видмами. Так, ніби рука якогось нездарного деміурга притисла вершини, які здалися йому занадто великими, перетворюючи їх у безконечне горбисте місиво, що сягало моря, або — хто-зна? — прямовисних, уже суворих і рішучих гірських ланцюгів.

Ми прибули до села, де в барі на центральному майдані мали зустрітися з Альє та Ґарамоном. Почувши, що Лоренда з нами не приїхала, Альє й оком не змигнув, навіть якщо це його й засмутило. “Наша чарівна подруга не хоче брати участи разом з іншими у містеріях, які прямо її стосуються. Надзвичайна скромність, яку я дуже ціную”, сказав він. І це було все.

Ми продовжували наш шлях, попереду — “Мерседес” Ґарамона, позаду — “Рено” Бельбо, через пагорби і долини, аж поки не побачили у призгаслих променях сонця якусь дивну будівлю, що примістилась на вершині пагорба, щось на кшталт замку XVIII сторіччя, пофарбованого у жовтий колір, від якого відходили, як мені здалося здалеку, тераси з пишними, попри пору року, квітами та деревами.

Під’їхавши до підніжжя кручі, ми опинилися на майданчику, де було запарковано чимало автомашин. “Тут ми зупинимося”, сказав Альє, “і продовжимо наш шлях пішки”.

Сутінки помалу переходили у ніч. Шлях на гору виднів перед нами у світлі безлічі смолоскипів, запалених уздовж схилів.

Хоч як це дивно, але все те, що відбувалося від тієї хвилини аж до пізньої ночі, я пам’ятаю чітко і водночас невиразно. Тоді, у перископі, я згадував той вечір і відчував спорідненість між цими двома відчуттями. Ось, казав я собі, тепер ти тут, у якомусь неприродному становищі, очманілий від невловимого смороду старого дерева, уявляєш себе у могилі або у череві посудини, де відбувається якесь перетворення. Варто тобі лише висунути голову з кабіни, і в півмороці ти б побачив, як поміж випарами чарів, наче елевсинські тіні, рухаються предмети, які сьогодні здавались тобі нерухомими. Те саме я відчував того вечора коло замку: освітлення, несподіванки, що ми їх зустріли на шляху, слова, які я чув, а згодом, звичайно, запашні куріння — все ніби змовилося, аби примусити мене вважати, що я бачу сон, але у незвичайній формі, як ото перед пробудженням зі сну нам сниться, що ми бачимо сон.

Я не повинен був пам’ятати нічого. І все ж я пам’ятаю все, ніби це були не мої переживання, ніби про них мені розповів хтось інший.

Не знаю, чи все відбувалося справді так, як я це пам’ятаю з такою невиразною ясністю, а чи це я просто бажав, щоб воно так відбувалося, але безперечно саме того вечора у наших головах з’явився План, як бажання дати якусь форму безформному переживанню, перетворюючи у примарну реальність фантазію, яку хтось забажав здійснити.

“Сам шлях має ритуальний характер”, говорив нам Альє, коли ми піднімалися. “Це висячі сади, такі самі — або майже такі самі — як ті, що їх Саломон де Ко запроектував для Гайдельберзьких палат — тобто для палатинського курфюрста Фрідріха V, у велике розенкройцерське сторіччя. Освітлення слабке, але саме так і має бути, бо тут краще відчувати, ніж бачити: наш амфітріон не прагнув точного відтворення проекту Саломона де Ко, а зосередив його в більш обмеженому просторі. Гайдельберзькі сади імітували макрокосм, а той, хто відтворив його тут, повторив лише мікрокосм. Погляньте на отой грот у стилі рококо. Його оздоблення, безперечно, декоративне. Але де Ко взяв цей символ з Atalanta Fugiens Міхаеля Майєра, де філософським каменем є корал. Де Ко знав, що через форму садів можна впливати на небесні тіла, адже це літери, які своєю конфігурацією наслідують гармонію всесвіту…”

“Дивовижно”, сказав Ґарамон. “Але як може сад впливати на небесні тіла?”

“Існують знаки, які притягають один одного, які дивляться один на одного, які відкривають свої обійми і змушують до любови. У них нема і не повинно бути жодної, визначеної форми. Людина, залежно від того, що їй диктує її захоплення або порив духу, випробовує на собі певні сили, як це було з єгипетськими ієрогліфами. Зв’язок між нами і божественними істотами може існувати лише через печаті, фігури, літери та інші церемонії. З тої ж причини божества промовляють до нас через сни та загадки. Саме в цьому полягає суть цих садів. Кожен закуток цієї тераси відтворює таємницю алхімічного мистецтва, але, на жаль, ми більше не в силі прочитати її, цього не може навіть наш господар. Надзвичайна відданість таємниці, згодьтеся, у цього чоловіка, який витрачає всі свої багаторічні заощадження на те, щоб малювати ідеограми, значення яких йому невідоме”.

Ми піднімалися, і від тераси до тераси сади змінювалися. Деякі мали форму лабіринту, інші — обриси якоїсь емблеми, але конфігурацію долішніх терас можна було побачити лише з горішніх, тому згори я помітив обриси корони та чимало інших симетричних фігур, яких я не помічав, проходячи через них, хоча все одно не міг їх розшифрувати. Кожна тераса, на погляд того, хто проходив поміж огорожами, за допомогою ефекту перспективи демонструвала певні фігури, але при погляді з горішньої тераси вона відкривала нові образи, можливо, з протилежним значенням — і так кожна сходина промовляла водночас двома різними мовами.

В міру нашого щораз вищого сходження ми помічали невеликі конструкції: водограй фаллічної структури, який виникав під чимось на кшталт арки чи портика, Нептун, який топтав дельфіна, двері з колонами ассирійського типу і арка неокресленої форми, ніби трикутники та багатокутники, поставлені на інші багатокутники, а на кожній вершині височіла статуя якоїсь тварини — лося, мавпи, лева…

“І все це щось означає?” запитав Ґарамон.

“Без сумніву! Досить прочитати Mundus Symbolicus[156] Пічінеллі, що його з надзвичайною пророчою силою передбачив Альчато. Увесь цей сад можна прочитати, наче книгу або наче чари, що зрештою одне і те ж. Якби ви могли тихо повторити слова, що їх говорить сад, це дало б вам змогу керувати однією з незліченних сил, які діють на цій землі. Цей сад — це пристрій для панування над усесвітом”.

Він показав нам якийсь грот. Плетиво водоростей та скелетів морських тварин, невідомо — справжніх, з гіпсу чи з каменю… Було видно наяду, що обіймала бика з лускатим хвостом великої біблійної риби, який лежав у потоці води, що випливала з мушлі, яку, наче амфору, тримав тритон.

“Я б хотів, щоб ви вловили глибоке значення цієї споруди, інакше це буде всього лиш банальна гра гідравлічних пристроїв. Де Ко добре знав, що якщо взяти посудину, наповнити її водою і зверху закрити, то навіть якщо зробити у дні отвір, вода з неї не витікатиме. Але якщо зробити отвір зверху, вода рине вниз”.

“Хіба це не очевидно?” запитав я. “В другому випадку згори заходить повітря і витискає воду вниз”.