Розділ «3 БІНÁ»

Населити світ дітьми, які матимуть чуже ім’я, й ніхто не знатиме, що вони твої. Це ніби бути Богом у цивільному. Ти — Бог, вештаєшся містом, слухаєш, що люди говорять про тебе: Бог те, Бог се — ах, яка чудова річ цей усесвіт, о, наскільки вишукане це всесвітнє тяжіння, ти ж усміхаєшся собі у вуса (слід прогулюватися з накладною бородою,а втім ні, без бороди, адже по бороді Бога зразу впізнати) і говориш сам до себе (драма Божого соліпсизму): “Ось я, а вони й не знають”. І хтось штовхне тебе на вулиці, може, й вилає, а ти покірно скажеш “пробачте” і йдеш собі далі, все одно ти — Бог, ляснеш пальцями — і світ спопеліє.

Але ти настільки могутній, що можеш дозволити собі бути добрим.

Роман про Бога-інкоґніто. Та ба, якщо ця думка прийшла до голови мені вона, мабуть, прийшла до голови й комусь іншому теж.

Інший варіант. Ти письменник, ти ще не усвідомлюєш своєї величі, жінка, яку ти кохав, зрадила тебе, життя втратило сенс; одного дня, щоб забутися, ти вирушаєш у подорож на Титаніку і зазнаєш катастрофи в південних морях, тебе (єдиного вцілілого) підбирає пірога тубільців і ти проводиш довгі роки, невідомий нікому, на острові, де мешкають лише папуаси, з дівчатами, які співають тобі млосних пісень, колихаючи грудьми, ледь прикритими Гірляндою з квітів пуа. Ти починаєш звикати, тебе кличуть Джимом, як кличуть тут усіх білих, дівчина з бурштиновою шкірою одного вечора з’являється у твоїй хатині й каже тобі: “Моя твоя, моя з твоя”. Зрештою, як гарно лежати надвечір на веранді й дивитись на Південний Хрест, а тим часом вона пестить тобі чоло.

Ти живеш відповідно до циклу світанків та сутінків і не хочеш знати ні про що інше. Одного дня прибуває моторний човен з голландцями, ти дізнаєшся, що минуло десять років, ти міг би поїхати з ними, однак ти вагаєшся, волієш займатися обміном кокосових горіхів на продукти, обіцяєш, що займешся збором конопель, на тебе працюють тубільці, ти починаєш мандрувати від острівця до острівця і стаєш для всіх Конопляним Джимом. До тебе пристає спустошений алкоголем авантюрист-португалець і позбувається своєї згубної звички, слава про тебе лунає на морях Зондських Островів, з тобою радиться магараджа з Брунею щодо кампанії проти річкових даяків, тобі вдається привести до ладу старовинну гармату часів Tinny Сагіба, заряджену цвяхами, ти муштруєш загін відданих тобі малайців із зубами, чорними від бетелю. В одній сутичці біля Коралового Рифу старий Сампан з почорнілими від бетелю зубами прикриває тебе власним тілом: — Я радий померти за тебе, Конопляний Джиме. — Старий, старий Сампане, друже мій.

Слава про тебе вже гримить по всьому архіпелагові, від Суматри до Порт-о-Пренсу, ти провадиш переговори з англійцями, в управлінні порту Дарвін ти зареєстрований як Курц, і ти вже Курц для всіх, а для тубільців ти — Конопляний Джим. Але одного вечора, коли дівчина пестить тебе на веранді, а Південний Хрест мерехтить як ніколи — зовсім не так, як Великий Віз, — ти враз розумієш: ти хочеш повернутися. Лише ненадовго, щоб побачити, що там від тебе зосталося.

На моторному човні ти добираєшся до Маніли, а звідти ґвинтовим літаком — до Балі. Тоді Самоа, острови Адміралтійства, Сінгапур, Тенеріфе, Тімбукту, Алеппо, Самарканд, Басра, Мальта — і ти вдома.

Минуло вісімнадцять років, життя залишило на тобі свій слід, твоє обличчя засмагло під пасатами, ти став старший, може красивіший. І тільки-но прибувши, ти виявляєш у вітринах усіх книгарень свої книжки, їх виправлені перевидання; ти бачиш своє ім’я на фронтоні старої школи, де тебе вчили читати й писати. Ти — Великий Зниклий Поет совість покоління. Романтичні панночки закінчують життя самогубством на твоїй порожній могилі.

І тут я зустрічаю тебе, мила, з численними зморшками навколо очей, з іще вродливим обличчям, зруйнованим спогадами та ніжними докорами сумління. Я майже наштовхнувся на тебе, йдучи вулицею, я тут, за два кроки, і ти дивишся на мене, як дивишся на всіх, шукаючи у їх тінях когось іншого. Я міг би, перекресливши весь той час, заговорити з тобою. Але навіщо? Хіба я не маю того, чого хотів? Я — Бог, такий самий самотній і марнославний, як і Він, у розпачі від того, що я не є одним з моїх сотворінь, таким як усі. Таким як усі ті, що живуть у моєму світлі, тим часом як я живу в постійному іскрінні своєї темряви.

Іди, іди у світ, Вільяме Ш.! Ти став знаменитим, ти проходиш повз мене і не впізнаєш. Я бубоню собі під ніс — бути чи не бути — і кажу собі, молодець, Бельбо, гарна робота. Іди собі, друзяко Вільяме Ш., йди за своєю часткою слави: ти лише творив, я ж тебе поправив.

Нас, повитух чужих народжень, не можна, як і акторів, ховати у посвяченій землі. Але актори грають світом таким, яким він є, ми ж граємо цілим безмежжям світобудови і всіма світами, множинністю можливостей…

Чому життя так щедро дає посередності таке невимовне задоволення?

12

Sub umbra alarum tuarum, Jehova.[36]

(Fama Fraternitatis, у Allgemeine und general Reformation, Cassel, Wessel, 1614, закінчення)

Наступного дня я пішов до видавництва “Ґарамон”. Номер один на вулиці Сінчеро Ренато вів до курявою коридору, з якого було видно двір з мотузярською майстернею. Праворуч був ліфт, який можна було б виставити у павільйоні промислової археології, і коли я спробував запустити його, він відповів кількома підозрілими поштовхами, не наважуючись рушити. З обережності я вийшов і піднявся майже гвинтовими, доволі запилюженими сходами на два поверхи вище. Як я довідався пізніше, пан Ґарамон любив це приміщення, тому що воно нагадувало йому одне паризьке видавництво. На сходовому майданчику була вивіска з написом “Видавництво Ґарамон, AT”, і відчинені двері вели до входу, біля якого не було ані телефоністки, ані швайцара. Але не можна було увійти, щоб тебе не помітили з невеликого кабінету перед входом, і відразу до мене наблизилась якась особа, ймовірно, жіночої статі, невизначеного віку, зростом, який в порядку евфемізму можна було б визначити як нижчий від середнього.

Вона вилила на мене потік слів мовою, яку, як мені здалося, я вже десь чув, аж поки я не втямив, що це італійська, майже повністю позбавлена голосних. Я спитав у неї про Бельбо. Попрохавши почекати кілька секунд, вона провела мене вздовж коридору до кабінету в глибині офісу.

Бельбо зустрів мене дуже люб’язно: “Отже, ви людина серйозна. Заходьте”. Він посадив мене перед своїм старим, як і решта облаштунку, письмовим столом, заваленим рукописами, якими були заповнені також стелажі вздовж стін.

“Сподіваюся, Ґудрун вас не настрахала”, сказав він мені.

“Ґудрун? Оця… пані?”