Розділ «3 БІНÁ»

“Панна. Насправді її звати зовсім не Ґудрун. Ми звемо її так через її нібелунгґівський вигляд та дещо тевтонську манеру розмовляти. Вона хоче висловити все одразу, тому економить на голосних. Але в неї є почуття justitia aequatrix[37]: коли вона друкує на машинці, вона економить на приголосних”.

“А чим вона тут займається?”

“Усім, на жаль. Бачите, у кожному видавництві завжди є одна особа, без якої обійтися годі, тому що лише вона може знайти потрібні речі у тому безладі, який сама створює. Але принаймні коли десь загубиться рукопис, відомо, чия це вина”.

“Вона ще й губить рукописи?”

“Не більше від інших. У всіх видавництвах усі гублять рукописи. Гадаю, це основне заняття їх працівників. Але треба ж мати цапа відбувайла, хіба не так? Я докоряю їй лише тоді, коли вона не губить тих рукописів, які я хотів би загубити. Колоди на шляху того, що добрий старий Бекон називав The advancement of learning”[38].

“А де вони губляться?”

Він розвів руками: “Пробачте, а ви усвідомлюєте, наскільки дурне ваше запитання? Якщо б ми знали де, то вони б не губилися”.

“Логічно”, мовив я. “Але послухайте-но. Я знаю книги видавництва “Ґарамон”, вони виглядають виданнями дуже старанними, й у вас досить багатий каталог. Ви все це робите тут? Скільки вас?”

“Напроти знаходиться кімната техніків, тут збоку сидить мій колега Діоталлеві. Але він займається довідковими, масштабними виданнями, які вимагають чимало часу для підготови і продажу, адже розходяться вони повільно. Я ж готую університетські видання. Але ви не повинні вважати це надто великою роботою. Звичайно, деякі книги мене захоплюють, рукописи я повинен читати, але загалом тут нема жодних труднощів, ані з фінансового, ані з наукового боку. Публікації Такого чи Іншого Інституту, або ж тези доповідей конференцій, підготовані й фінансовані університетськими установами. Якщо автор — початківець, передмову пише його керівник і бере на себе всю відповідальність. Автор виправляє принаймні дві верстки, перевіряє цитати та примітки і не одержує жодного відсотка. Тоді книжка затверджується як посібник, і якщо вдається продати тисячу чи дві примірників, за кілька років усі витрати покриті… Жодних несподіванок, кожна книжка в активі”.

“Тоді чим ви займаєтеся?”

“Багато чим. Передовсім серед рукописів треба вибирати. Крім того, деякі книги ми видаємо за свій кошт, майже завжди це переклади престижних авторів, щоб тримати на рівні наш каталог. І врешті, бувають рукописи, що надходять просто так, які приносить приватна особа. Рідко коли це щось варте уваги, але завжди треба поглянути, ніколи не відомо”.

“Ви розважаєтеся цією роботою?”

“Розважаюся? Це єдине, що я вмію робити добре”.

Нас перебив добродій років сорока, що був зодягнений у завеликий на кілька розмірів піджак, мав рідке біляве волосся, яке падало йому на густі, такого ж відтінку брови. Він говорив м’яко, мовби повчаючи дитину.

“Я вже зовсім утомився від цього Порадника платника податків. Мені слід було б переписати його з початку до кінця, але не хочеться. Я вам перешкоджаю?”

“Це Діоталлеві”, представив Бельбо нас один одному.

“A-а, ви прийшли подивитися на тамплієрів? Бідолашний. Послухай, ось що мені спало на думку: Циганське містобудування”.

“Непогано”, сказав Бельбо захоплено. “А я думав про Кінний спорт у ацтеків”.

“Першокласно. Але куди ти це помістиш, у Супорізання чи до Речей Неможливих?”

“Треба добряче подумати”, мовив Бельбо. Він пошукав у шухляді і вийняв з неї якісь картки. “Супорізання…” Він поглянув на мене, помітивши мою цікавість. “Супорізання, як усім відомо, це мистецтво різати суп. Зовсім ні”, звернувся він до Діоталлеві, “Супорізання — це не галузь науки, це науковий предмет, як і Механічне Тіткопривітання чи Пілокатабазис, усі вони входять до галузі Волосорозчетверизації”.