Розділ «3 БІНÁ»

“З вигляду. Привіт”.

“Розумієте, Казобоне”, сказав мені тоді Бельбо, “ніколи не слід тікати по прямій лінії. Беручи приклад з герцогів Савойських у Турині, Наполеон III наказав розтельбушити Париж та перетворити його у мережу бульварів, і всі захоплюються цим як шедевром урбаністичного мистецтва. А насправді прямі вулиці потрібні для того, щоб краще контролювати збунтовані натовпи. При змозі, як це маємо на Єлисейських Полях, треба, щоб і бічні вулиці були широкі й прямі. Такої змоги не було, приміром, у випадку вуличок Латинського Кварталу, і саме тут травень ’68 знайшов своє найповніше вираження. Коли тікаєш, слід тікати вузькими вуличками. Жодні сили громадського порядку не можуть контролювати їх усі, та й поліціянти бояться заглиблюватися у них невеликими групами. Якщо й зустрінеш там одного-двох поліціянтів, то вони боятимуться тебе більше, ніж ти їх, і ніби за взаємною згодою ви щодуху кинетесь тікати в протилежних напрямках. Якщо не знаєш добре цього району, за день перед тим, як узяти участь у масовому вічі, слід провести розвідку місцевости, а тоді розташуватися на тому розі, звідки відходять малі вулички”.

“Ви проходили навчання в Болівії?”

“Методи виживання можна засвоїти лише в дитинстві, хіба що в дорослому віці ви служили в ‘зелених беретах’. Я пережив погані часи, часи партизанської війни, це було в ***”, і він назвав мені село на стикові провінцій Монферрато та Лянґе. “Ми евакуювалися з міста в сорок третьому, розрахунок винятково вдалий: якраз добрий час і добре місце, щоб відчути все сповна — облави, СС, стрілянину на вулицях… Пригадую, як одного вечора я піднімався на пагорб, ідучи за свіжим молоком на ферму, і тут чую якийсь звук над головою, між верхівками дерев — фур-р-р, фур-р-р. Я усвідомлюю, що з віддаленого пагорба передо мною обстрілюють із кулемета залізничну лінію, яка пробігала в долині, за моїми плечима. Інстинкт підказав мені тікати або кинутися на землю. Я роблю помилку й біжу в напрямі долини, і в певну мить чую на полі навколо себе якийсь тріск — чак, чак, чак. Це були кулі, що падали, не долетівши до залізниці. І я зрозумів, що якщо з високої гори стріляють далеко в напрямку долини, тікати слід під гору: що вище піднімаєшся, то вище над твоєю головою пролітають кулі. Моя бабуся, під час однієї перестрілки між фашистами та партизанами, що виступали одні проти других з двох боків кукурудзяного поля, додумалася до чудового виходу: оскільки в який бік не тікай, завжди ризикуєш дістати сліпу кулю, вона кинулася на землю посередині поля, якраз між двома лініями стрільців. Вона лежала так десять хвилин, обличчям до землі, сподіваючись, що жодна з шерег не підійде занадто близько. І все обійшлося. Бачите, коли таких речей вчишся змалечку, вони залишаються у нервовій системі назавжди”.

“Значить, ви брали участь у русі опору, як заведено казати”. “Як глядач”, сказав він. І в його голосі я відчув легку ніяковість. “У сорок третьому мені було одинадцять років, а в кінці війни — неповних тринадцять. Надто рано, щоб брати участь, достатньо, щоб спостерігати за всім, я б сказав, з фотографічною увагою. Та й що мені було робити? Я дивився. І тікав, як сьогодні”.

“Зараз ви могли б самі про це написати, замість того, щоб виправляти чужі книжки”.

“Все вже написано, Казобоне. Якщо б мені тоді було двадцять років, у п’ятдесятих роках я писав би поетичні мемуари. На щастя, я народився запізно. Коли я досяг того віку, коли можна писати, мені вже не залишалося нічого іншого, як читати вже написані книжки. З іншого боку, там, на пагорбі, я міг закінчити життя з кулею в лобі”.

“На чиєму боці?” запитав я, і одразу ж збентежився. “Пробачте, це я жартома”.

“Ні, не жартома. Звичайно, сьогодні я це знаю, але знаю я це сьогодні. Чи знав я тоді? Ви знаєте, що все життя можна відчувати докори сумління, — не через хибний вибір, про який можна принаймні пошкодувати, а через те, що ви не мали змоги довести собі самому, що ви б не обрали хибного шляху… Я був потенційним зрадником. Яке ж право мав я розводитися про якусь правду і навчати її інших?” “Даруйте мені”, сказав я, “потенційно ви могли бути навіть убивцею з вулиці Салярія, але ним не стали. Це невроз. Чи, може, ваші докори сумління спираються на якісь конкретні факти?” “Що таке конкретний факт у таких справах? А з приводу неврозу, цього вечора відбудеться вечеря на честь доктора Ваґнера. Піду на П’яцца-делла-Скала й візьму таксі. Ходімо, Сандро?”

“З доктором Ваґнером?” запитав я, прощаючись. “Він тут?”

“Авжеж, він на кілька днів приїхав до Мілану і, може, я переконаю його дати нам кілька своїх неопублікованих праць, щоб ми видали з них томик. Це зробило б фурор”.

Значить, уже тоді Бельбо був у контакті з доктором Ваґнером. Я запитую себе, чи це саме того вечора Ваґнер (вимовляти належало б Ваньєр) провів з Бельбо безплатний сеанс психоаналізу, причому жоден з них не здогадувався про це. А може, це відбулося згодом.

У всякому разі, того дня Бельбо вперше згадав своє дитинство в ***. Цікаво, що це була оповідь про втечу — майже героїчну, адже такою вона залишилася у спогадах, але водночас ця історія стала відомою для загалу після того, як разом зі мною і на моїх очах він безславно, хоч, може, й мудро, знову тікав.

16

Після чого брат Етьєн де Провен, приведений перед вищезгаданих комісарів, на їх запитання, чи хоче він висловитися на захист ордену, сказав, що не хоче, а якщо магістри й хочуть його захищати, то нехай це роблять, він же до арешту перебував в ордені лише впродовж дев’яти місяців.

(Протокол від 27. XI. 1309 р.)

В Абулафії я знайшов ще кілька розповідей про втечі. І я розмірковував над ними того вечора у перископі, відчуваючи у темряві шелестіння, потріскування, скрип, — і заспокоюючи себе, що саме так нічною порою розмовляють самі з собою музеї, бібліотеки, старовинні палаци, — це лише осідають старі шафи, реагують на вечірню вологу рами вікон, скупо, по міліметрові за століття, обсипається тиньк, позіхають стіни. Тобі не можна тікати, казав я собі, адже ти тут саме для того, щоб дізнатися, що трапилося з людиною, яка відважним і божевільним (або ж відчайдушним) учинком намагалася покласти край низці втеч, може, для того, щоб пришвидшити свою стільки разів відкладену зустріч з істиною.

FILENAME: Струмок

Я тікав від пострілів поліції чи знову від історії? Яке це має значення? Я пішов на похід з морального вибору чи щоб іще раз випробувати себе перед Нагодою? Гаразд, я прогавив чимало великих нагод, тому що приходив занадто рано або занадто пізно, але винна в цьому була метрикальна книга. Мені б хотілося бути на тому лузі й стріляти, навіть ризикуючи підстрелити свою бабусю. Мене там не було не через полохливість, а через вік. Згоден. А на поході? Я знову втік з причини свого віку, адже до мого покоління ця сутичка не мала жодного стосунку. Але я міг би ризикнути, нехай навіть без переконання, щоб довести, що тоді, на лузі, я знав би, на чий бік стати. Хіба розумно хапатися за несправжню нагоду, щоб переконатися, що тоді ти обрав би справжню? Хтозпа скільки тих, хто сьогодні вступив у сутичку, зробили це саме з цієї причини. Але несправжня нагода не є Нагодою доброю.

Чи можна бути боягузом через те, що відвага інших здається тобі непропорційною до марноти обставин? Це значить, що причиною боягузтва є мудрість. А отже, якщо проживаєш життя, підглядаючи за Нагодою і розмірковуючи над нею, прогавлюєш свою добру Нагоду. Її обирають інстинктивно, і в той момент ти не знаєш, що це — Нагода. А може, одного разу я й торкнувся її, не знаючи про це? Як можна мати нечисте сумління і ночувати себе боягузом лише тому, що ти народився не в те десятиліття? Відповідь: ти почуваєш себе боягузом тому, що одного разу ти був ним. А що, як цього разу ти теж уникнув Нагоди, бо відчув, що вона неадекватна?