Розділ «3 БІНÁ»

Філіпові не залишалося нічого іншого, як удатися до наклепів, і тут карта йшла йому в руку. Поговір про тамплієрів ходив уже віддавна. Як могли ставитися до цих “завойовників” добрі французи, які бачили, як ті повсюди збирали десятину, а натомість не давали нічого, навіть власної крови в обороні Святого Гробу? Вони теж були французами, але не зовсім, вони були мало не pieds noirs, чи, як казали тоді, poulains. Можливо, вони хизувалися своїми екзотичними звичками, хтозна, чи не розмовляли між собою мовою маврів, до якої привчилися. Вони були ченцями, але не приховували від загалу своїх брутальних звичаїв, і ще кілька років до того папа Інокентій III змушений був видати буллу De insolentia Templariorum[43]. Вони дали обітницю убозтва, але жили з помпою аристократичної касти, жадібністю нового купецького стану, нахабністю корпусу мушкетерів.

Небагато було треба, аби розійшлося глухе ремствування: гомосексуалісти, єретики, ідоловірці, які поклоняються бородатій голові невідомого, але явно нечистого походження, може, вони посвячені в секрети ісмаїлітів, підтримують зв’язки з асасинами Гірського Старця. Філіп та його радники зуміли скористатися з цих пліток.

За спиною Філіпа діяли його злі генії, Маріньї та Ноґаре. Маріньї — це той, хто врешті запопав скарби Храму і порядкував ними від імені короля, поки вони не перейшли до госпітальєрів. Хто ж брав прибуток, невідомо. Ноґаре, хоронитель печаті короля 1303 року розробив стратегію інциденту в Ананьї, коли Шарра Колонна дав ляпаса Боніфатієві VIII і папа через місяць помер від приниження.

У певний момент на сцену виходить людина на ймення Еск’є де Флуаран. Перебуваючи у в’язниці за якісь неясні злочини і будучи за волосину від кари смерти, він зустрічається в камері з якимось тамплієром-відступником, теж в очікуванні шибениці, і вислуховує від нього жахливі визнання. Флуаран, в обмін на життя та чималеньку суму, викладає все, що знає. А те, що він знає, це те, про що всі вже давно перешіптуються. Але справа тепер перейшла від ремствувань до відкритого слідства. Король повідомляє сенсаційні викриття Флуарана папі, яким тепер є Климент V, той самий, котрий переніс папський престол до Авіньйону. Папа вірить і не вірить, а крім того, він знає, що втручатися у справи Храму нелегко. Проте 1307 року він погоджується на офіційне розслідування. Про це повідомляють Моле, але він заявляє, що його совість спокійна. Він продовжує брати участь в офіційних церемоніях поруч із королем, як князь серед князів. Климент V зволікає, король підозрює, що папа хоче дати тамплієрам час непомітно зникнути. Нічого подібного, тамплієри далі п’ють і лаються у своїх командоріях, нічого не підозрюючи. І це перша загадка.

Король розсилає всім префектам та сенешалям королівства 14 вересня 1307 року запечатані послання з наказом про масовий арешт тамплієрів та конфіскацію їхнього майна. Від вислання наказу до арешту, що відбувся 13 жовтня, минає місяць. Тамплієри ні про що не підозрюють. У день арешту всі вони потрапляють у сіть і — ще одна загадка — здаються без опору. І варто звернути увагу на те, що попередніми днями урядники короля, для певности, що ніщо не уникне конфіскації, під найсміховиннішими адміністративними приводами зробили щось на взірець опису майна тамплієрів на всій території країни. А тамплієри і в вус не дують, прошу дуже, префекте, дивіться, куди бажаєте, почувайтеся як удома.

Папа, довідавшись про арешт, пробує протестувати, але вже пізно. Королівські комісари вже почали працювати залізом та мотузкою і чимало лицарів під тортурами почали зізнаватися. І не залишалось нічого іншого, як віддати їх інквізиторам, які поки що не вдаються до вогню, але цього й не потрібно. Допитувані підтверджують зізнання.

І в цьому полягає третя таємниця: це правда, що їх тортурували, і жорстоко, адже від тортур помирають тридцять шість братчиків, але жоден з цих залізних людей, які звикли ставити чоло жорстоким туркам, не встояв перед префектами. У Парижі лише чотири лицарі зі ста тридцяти восьми відмовляються зізнатися. Всі включно з Жаком де Моле, зізнаються.

“У чому ж вони зізнаються?” спитав Бельбо.

“Вони зізнаються саме в тому, в чому їх було звинувачено наказі про арешт. Розходження у свідченнях були незначні, принаймні у Франції та в Італії. А в Англії, де ніхто не мав великого бажання їх судити, у протоколах трапляються канонічні звинувачення, але приписуються свідкам, що не належали до ордену і лише переказувала почуте. Загалом, тамплієри зізнаються лише тоді, коли хтось хоче щоб вони зізналися, і лише в тому, в чому їх звинувачують”.

“Звичайний інквізиційний процес. Таких було чимало”, зауважив Бельбо.

“І все ж поведінка звинувачених дивна. Головними пунктами звинувачення було те, що під час обрядів ініціації братчики тричі відрікалися від Христа, плювали на розп’яття, тоді їх роздягали догола і цілували in posteriori parte spine dorsi[44], себто в зад, потому в пупок, а тоді в уста, in humane dignitatis opprobrium[45]; а насамкінець вони віддавалися плотським утіхам, говориться в протоколі, один з одним. Словом, оргія. Відтак їм показували голову бородатого ідола, і вони мали поклонятися йому. І що відповідають обвинувачені, коли все це перед ними викладають? Жофруа де Шарне, який потім помре на вогнищі разом з Моле, каже — авжеж, із ним таке було, він відрікся від Христа, але лише язиком, а не серцем, і він не пам’ятає, чи плював на розп’яття, тому що того вечора все робилося поспіхом. Що стосується поцілунку в зад, це теж із ним було, і він чув, як прецептор Оверні казав, що, по суті, краще злягатися з побратимами, аніж зв’язуватися з жінкою, але він особисто ніколи не чинив плотського гріха з іншими лицарями. Отже, вони зізналися, але все це було фактично грою, ніхто в це по-справжньому не вірив, — інші це робили, але я ні, я був з ними лише з чемности. Жак де Моле, великий магістр, не останній у цій компанії, каже, що коли йому дали розп’яття, щоб він на нього плюнув, він прикинувся, що плює, а сам плюнув на землю. Він визнає, що церемонії вступу в орден виглядали на зразок описаного, але — правду кажучи — він не може сказати точно, бо під час свого перебування на посаді він прийняв до ордену дуже мало братчиків. Інший говорить, що він цілував магістра, але не в гузно, а лише в губи, проте сам магістр цілував його в зад. Дехто визнає більше, ніж потрібно, — що вони не лише відрікалися від Христа, а й твердили, що Він був злочинцем, заперечували непорочність Марії, навіть мочилися на розп’яття, і не лише під час ініціації, а й впродовж Страсного Тижня, не вірили у святі тайни, не обмежувалися до поклоніння Бафометові, а поклонялися навіть дияволові в образі кота…”

Таким самим ґротесковим, хоча й не таким неймовірним, було па-де-де, що розпочалося у той час між королем та папою. Папа хотів би взяти цю справу в свої руки, а король воліє сам довести процес до завершення; папа хотів би лише тимчасово придушити орден, засуджуючи винних, а тоді відновити його у первинній його чистоті, а король хоче роздути справу до такої міри, щоб процес охопив орден у його цілості й призвів до його остаточного розпаду, політичного та релігійного, звичайно, але насамперед фінансового.

У певний момент з’являється один документ, справжній шедевр. Учені богослови доходять висновку, що звинувачуваним не слід давати оборонця, щоб не дозволити їм відмовитися від свідчень: оскільки вони вже призналися, нема навіть потреби в судовому розгляді, тут повинен вжити свою владу король, адже процес улаштовують тоді, коли випадок сумнівний, тут же сумнівів нема. “Навіщо тоді давати їм захисника, якщо не для того, аби захистити вже визнані ними помилки, оскільки очевидність фактів робить злочин безсумнівним?” Але оскільки існує ризик, що процес вислизне з рук короля і перейде до рук папи, король та Ноґаре фабрикують голосну справу, в яку вплутують єпископа Труа; за доносом одного таємничого пройдисвіта, якогось Ноффо Деї, його звинувачують у чаклунстві. Потім виявиться, що Деї брехав — і його повісять, — але поки що бідного єпископа засипають публічними звинуваченнями в содомському гріху, святотатстві, лихварстві. Ті самі гріхи, що й у тамплієрів. Можливо, король хоче показати синам Франції, що Церква не має права судити тамплієрів, адже й вона не позбавлена їхніх помилок; або ж це було просто попередження папі. Це темна історія, гра поліції та секретних служб, провокацій та доносів… Папу приперто до стіни, й він погоджується допитати сімдесят двох тамплієрів, які підтверджують зізнання, дані під тортурою. Але папа приймає їх каяття і користується з їх відречення, щоб пробачити їм.

І тут відбувається зовсім інша річ — саме цю проблему я хотів вирішити у своїй роботі, але мене розривало між суперечливими джерелами: тільки-но папі з великими зусиллями вдалося взяти лицарів під свою опіку, як він одразу відсилає їх до короля. Я так і не зрозумів, що там трапилося. Моле відмовляється від складеного зізнання, Климент дає йому нагоду захистити себе і посилає до нього трьох кардиналів, щоб вони його допитали. Із 26 листопада 1309 року Моле починає гнівно захищати орден та його чистоту, і доходить до того, що погрожує своїм обвинувачам. Відтак він зустрічається з посланцем короля, Ґійомом де Плезаном, якого вважає своїм другом. Той дає йому якісь неясні поради, і 28 дня того ж місяця він дає свідчення, дуже несміливі й туманні, кажучи, що він лицар бідний і неосвічеиий, і обмежується переліком заслуг (тепер уже колишніх) Храму, включаючи милостині, які він подавав, службу кров’ю у Святій Землі тощо. А на додаток прибуває Ноґаре і нагадує, що Храм мав більш ніж дружні контакти з Саладином: тут уже інсинуюється серйозний злочин — державна зрада. Виправдання Моле звучать жалюгідно. Після дворічного випробування в’язницею ця людина здається ганчіркою, але ганчіркою він показав себе й одразу після арешту. У третьому свідченні, складеному в березні наступного року, Моле вибирає іншу стратегію: він мовчить і заговорить лише в присутності папи.

Зміна декорацій — і цього разу перед нами епічна драма. У квітні 1310 року п’ятсот п’ятдесят тамплієрів просять вислухати їх слова на захист ордену. Вони заявляють, що їх піддавали тортурам, заперечують і відкидають як неймовірні всі звинувачення. Але король та Ноґаре знають свою справу. Деякі тамплієри відмовляються від своїх попередніх свідчень? Тим краще, значить їх слід уважати рецидивістами та кривоприсяжцями, або ж relapsi, тобто тими, хто повертається до єресі, — жахливе звинувачення у ті часи, — адже вони нахабно заперечують те, у чому вже зізналися. Того, хто визнав свою вину і кається, можна простити, але не того, хто не кається, а відмовляється від своїх свідчень і кривоприсяжно твердить, що не має в чому каятися. П’ятдесят четверо відступників-кривоприсяжців засуджено до смертної кари.

Легко уявити собі психологічну реакцію решти заарештованих. Той, хто визнає свою вину, залишиться живим і піде на каторгу, а поживемо — побачимо. Той, хто не зізнається, або навіть відмовиться від своїх попередніх свідчень, піде на вогнище. І п’ятсот іще живих відступників відрікаються від своєї відмови.

Розрахунок розкаяних переміг, бо 1312 року ті, хто не зізнався, були засуджені на довічне ув’язнення, а розкаяним було дароване прощення. Філіп не мав на меті вигубити їх усіх до ноги, він хотів лише розгромити орден. Звільнені з ув’язнення лицарі, зруйновані духом і тілом за чотири чи п’ять років в’язниці, мовчки вливаються в інші ордени; вони хочуть, щоб про них забули, і це мовчазне зникнення довго живитиме легенди про таємне відродження ордену.

Моле продовжує просити, щоб його вислухав папа. Климент 1311 року скликає у В’єн собор, але великого магістра туди не запрошує. Він санкціонує розпуск ордену і передає його майно госпітальєрам, а поки що ним порядкуватиме король.

Минає ще три роки, врешті досягнуто порозуміння з папою, і 19 березня 1314 року, перед собором Нотр-Дам, Моле засуджують на довічне ув’язнення. Після оголошення вироку в Моле заговорила гідність. Він очікував, що папа дозволить йому очиститися з вини й відчуває себе зрадженим. Він чудово знає, що якщо він відмовиться від попередніх свідчень ще раз, теж стане кривоприсяжцем і рецидивістом. Що відбувається у його серці після майже семи років очікування на суд? Він віднаходить у собі відвагу своїх попередників? Вирішує, що йому, вже й так пропащому, з перспективою закінчити свої дні заживо замурованим і збезчещеним, варто померти красивою смертю? Він заявляє про невинність свою і своїх побратимів. Тамплієри вчинили один-єдиний злочин, каже він, — через своє боягузтво зрадили Храм. Далі робити він цього не буде.

Ноґаре потирає руки: публічний злочин вимагає публічного вироку, остаточного, з поспішною процедурою. Прецептор Нормандії, Жофруа де Шарне, приймає таку ж поставу, як і Моле. Король приймає рішення впродовж одного дня. На мисі острова Сіте було зведено вогнище. При заході сонця Моле та Шарне були спалені.