Розділ «3 БІНÁ»

“Гадаю, це пов’язане з тим, про що ми говорили того вечора. Вся ця історія — це викривлений силогізм. Поводь себе як ідіот — і залишишся незбагненним вічно. Абракадабра, Мене, Текел, Фарес[47], Абабагаламага, Pape Satan Pape[48] Satan Aleppe, le vierge le vivace et le bel aujourd'hui[49], кожного разу, як у якогось поета, пророка, вождя чи мага забурчить у животі, людство тратить століття на розшифровання цих нібито послань. Тамплієри залишаються загадкою через кавардак у їхній голові. Тому в них стільки шанувальників”.

“Позитивістичне пояснення”, мовив Діоталлеві.

“Авжеж”, сказав я, “може, я й позитивіст. Після хірургічного видалення шишковидної залози тамплієри могли б стати госпітальєрами, себто нормальними людьми. Війна пошкоджує мозкові структури, може, це від гуку гармат, або ж від грецького вогню… Подивіться лишень на генералів”.

Була перша година. Діоталлеві, захмелівши від тоніку, не тримався на ногах. Я гарно провів час. Вони теж. Тоді ми ще не знали, що починаємо гратися з грецьким вогнем, який спалює і пожирає все.

15

Ерар де Сівре сказав мені: “Мосьпане, якщо ви подбаєте про те, щоб ані я, ані мій спадкоємець не постраждали на честі, я піду попросити для вас допомоги у графа Анжуйського, котрого бачу там, посеред поля”. А я відказав йому: “Добродію Ераре, мені здається, що ви заслужите собі велику честь, якщо підете по допомогу заради наших життів, коли ваше життя під загрозою”.

(Joinville, Histoire de Saint Louis, 46, 226)

Після того дня, коли я розповідав їм про тамплієрів, я перекинувся з Бельбо лише кількома словами у барі, куди заходив щораз рідше, тому що працював над дипломною роботою.

Одного дня відбувався великий антифашистський похід, який мав вирушити від університету, і на нього були запрошені, як це було заведено тоді, всі інтелектуали-антифашисти. Пишно вишикувалася поліція, але було видно, що вона не мала наміру заважати. Типово для тих часів — офіційного дозволу на похід не було, але якщо б не трапилось нічого серйозного, сили громадського порядку залишилися б спостерігати і пильнувати, щоб ліві сили не переходили певних уявних кордонів, накреслених у центрі Мілану (тоді укладалося чимало територіальних компромісів). У межах однієї зони рухалася демонстрація, а за площею Авґусто і у всій зоні майдану Сан-Бабіла отаборилися фашисти. Якщо хтось переходив цей кордон, відбувались інциденти, але поза тим не відбувалось нічого — ситуація, схожа на стосунки між приборкувачем і левом. Ми зазвичай вважаємо, що розлючений лев нападає на приборкувача, і тоді той його приборкує, погрожуючи нагайкою або стріляючи з пістоля. Нічого подібного: коли приборкувач заходить у клітку, лев уже ситий, запаморочений і не має бажання ні на кого нападати. Як у всіх тварин, у нього є своя зона безпеки, поза якою може статися будь-що, а він залишиться спокійним. Коли ж приборкувач ступає в зону лева, лев ричить; тоді приборкувач піднімає нагайку, але фактично відступає крок назад (ніби щоб узяти розгін для стрибка вперед), і лев заспокоюється. Імітація революції повинна мати свої правила.

Я пішов на похід, але не приєднався до жодної з груп. Я залишався збоку, на майдані Санто-Стефано, де кружляли журналісти, редактори видавництв, мистці, що прийшли продемонструвати свою солідарність. Увесь бар Піладе.

Я опинився поруч із Бельбо. Він був з якоюсь жінкою, яку я часто бачив у барі й яку вважав його подругою (пізніше вона зникла, і тепер я знаю, чому — прочитавши одну історію у файлі про доктора Ваґнера).

“Ви теж?” запитав я.

“Що ж робити”, посміхнувся він ніяково. “Треба ж рятувати душу. Crede firmiter et ресса fortiter[50]. Вам нічого не нагадує ця сцена?” Я озирнувся навколо. Був сонячний пополудень, один з тих днів, коли Мілан чудовий, — жовті фасади будинків на тлі ніжно-металевої барви неба. Поліціянти попереду нас мали на собі панцери з шоломів і пластикових щитів, що виблискували наче сталеві. Якийсь комісар у цивільному, але перепоясаний яскравою трикольоровою стрічкою, походжав уздовж шереги своїх людей. Я озирнувся на голову походу: юрма колихалася, тупцюючи на місці, люди були вишикувані в нерегулярні, зміясті ряди; людська маса, здавалося, наїжачилася кийками, прапорами, полотнищами гасел, палицями. Нетерплячі шереги час від часу починали заводити ритмоване скандування; вздовж крил гарцювали активісти з червоними хустинками на чолі, у строкатих сорочках, з прикрашеними металевими цвяхами ременями на збляклих від дощів та сонця джинсах; навіть згорнені знамена в їхніх руках, що приховували недоладну зброю, здавалися мазками фарби на палітрі; я подумав про Дюфі та про його веселощі. Дюфі засоціювався мені з Ґійомом Дюфе. Мені здавалося, що я опинився в якійсь мініатюрі; посеред невеликого натовпу обабіч шерег я розгледів декілька андрогінних жінок, які нетерпляче дожидалися обіцяного їм великого свята відваги. Але все це промайнуло в моїй голові, наче блискавиця, я відчув, що повторно переживаю якусь іншу подію, але не міг згадати, яку саме.

“Хіба це не взяття Аскалону?” запитав Бельбо.

“Клянуся святим Яковом, моїм покровителем”, сказав я йому, “це справді поєдинок хрестоносців! Нема сумніву, що цього вечора дехто з цих людей потрапить до раю!”

“Авжеж”, мовив Бельбо, “але як знати, з якого боку сарацини?”

“Поліція — явно тевтонська”, зауважив я, “а ми могли б бути раттю Александра Невського, але я, либонь, плутаю різні тексти. Погляньте туди, на цю групу, це, мабуть, люди графа д’Артуа, вони аж трусяться від нетерплячки кинутися в бій, адже не можуть стерпіти зневаги, і вже прямують до ворожих рядів, провокуючи їх погрозливими вигуками!”

І це трапилося саме в ту хвилину. Я добре всього не пам’ятаю, похід зрушив з місця, група активістів з ланцюгами та в лижних шапках, вигукуючи агресивні гасла, розпочала натискати на шереги поліції, щоб відкрити собі дорогу на майдан Сан-Бабіла. Лев заворушився, і досить рішуче. Перша шерега поліції розсунулася і з’явилися пожежні помпи. З передових позицій демонстрантів полетіли перші більярдні кулі, перші камені, група поліціянтів рішуче виступила вперед, щосили пускаючи в хід кийки, і похід захвилювався. В цю мить десь далеко, в кінці вулиці Ляґетто, пролунав постріл. Можливо, то був лише звук тріснутої шини, а може, петарда чи навіть справжній постріл з пістолета, як попередження з боку тих груп, які за кілька років постійно застосовуватимуть Р 38.

Настала паніка. Поліція приготувала зброю, пролунав сигнал до наступу, похід розділився на войовничих, які приймали виклик до сутички, та інших, які вважали, що їх завдання виконане. Я кинувся тікати вздовж вулиці Лярґа, охоплений божевільним страхом дістати від когось удар тупим предметом. Раптом я опинився поруч з Бельбо та його приятелькою. Вони бігли досить швидко, але без паніки.

На розі вулиці Растреллі Бельбо схопив мене за руку: “Сюди, юначе”, сказав він мені. Я спробував запитати, чому, адже вулиця Лярґа здавалася мені догіднішою і залюдненішою. Від лабіринту вуличок між вулицею Пекорарі та Архиєпископією мене охопила клаустрофобія. Мені здавалося, що там, куди вів мене Бельбо, буде важче злитися з оточенням у тому випадку, якщо з котрогось боку на нас налетить поліція. Він зробив мені знак мовчати, завернув за два-три роги, поступово сповільнив ходу, і, вже йдучи нормальним кроком, ми опинилися якраз позаду Міланського собору; рух тут був нормальний і сюди не долинав відгук баталії, що розгорталася менш ніж за двісті метрів. Все ще мовчки ми обійшли собор і опинилися навпроти фасаду, з боку Галереї. Бельбо купив пакетик корму і з янгольським виглядом почав годувати голубів. Ми повністю злилися з суботньою юрбою, ми з Бельбо — у піджаках та краватках, дівчина — у звичайній одежі міланських жінок: сірий светр під шию і нитка перлин, здається, штучних, а може, й ні. Бельбо представив її мені: “Це Сандра, ви знайомі?”