Розділ «3 БІНÁ»

Це гірше, ніж поразка, це — ганьба. І все ж ніхто, навіть Жуенвіль, не змальовує цю виправу як ганебну: таке трапляється, в цьому й полягає велич війни.

Перо пана де Жуенвіля перетворює чимало з тих баталій чи сутичок на свого роду романтичний балет, де скочуються кілька голів і лунають волання до доброго Господа, іноді король плаче над останками свого вірного воїна, але все виглядає наче в кольоровому фільмі — червоні чабраки, позолочена збруя, зблиск шоломів та мечів під жовтим сонцем пустелі, на тлі блакитного моря, і цілком можливо, що свою буденну різанину тамплієри сприймали саме так.

Погляд Жуенвіля пересувається згори додолу, або здолу догори, залежно від того, чи він падає з коня, чи знову сідає в сідло, і змальовує окремі сцени, а не загальний план битви, тому здається, що все вирішується в особистих поєдинках, а часто-густо через сліпий випадок. Жуенвіль кидається на допомогу панові де Ванонові, якийсь турок уражає його списом, кінь падає навколішки, Жуенвіль перелітає понад головою тварини, знову підводиться з мечем у руці, і шевальє Ерар де Сівре (“спаси, Господи, його душу”) знаком кличе його схова тися в якийсь розвалений будинок, їх буквально топче загін турків, вони підводяться неушкоджені, добігають до будинку, барикадуються там, турки закидують їх зверху списами. Шевальє Фредеріка де Лупе поцілили в спину, “і рана була настільки велика, що кров бухнула з нього, ніби з бочки вилетів корок”, а удар шаблею розітнув обличчя Сірве “так, що ніс упав йому на вуста”. І так далі, аж поки не прибуває поміч; вони вибираються з будинку, переходять на іншу ділянку поля битви, нова сцена, інші загиблі, порятунок в останню мить, молитви вголос до святого Якова. А добрий граф де Суассон, рубаючи направо і наліво шаблею, горлає, “пане Жуенвілю, нехай ці мерозотники кричать, скільки завгодно, ми ще згадаємо цей день, бесідуючи з дамами!” А король вимагає вістки про свого брата, проклятого графа д’Артуа, й брат Анрі де Ронне, настоятель госпітальєрів, відповідає йому, що “новини добрі, адже зараз граф д’Артуа напевне в раю”. Король висловлює подяку Господеві за все, що Він йому посилає, а з очей йому капають великі сльози.

Проте це не завжди балет, піднесений і кривавий. Гине великий магістр Ґійом де Соннак, якого спалив живцем грецький вогонь; від страшного смороду трупів та нестачі продовольства християнське військо вражає гнилець, воїнство святого Людовіка розбите, короля мучить дизентерія, він навіть був змушений розрізати матню штанів, щоб заощадити час у бою. Дам’єтта втрачена, королева мусить вести переговори з сарацинами й виплатити викуп у сумі п’ятисот тисяч туреньських ліврів.

Але в основі хрестових походів завжди була побожна омана. У Сен-Жан-д’Акрі Людовіка зустріли як тріумфатора, і все місто вирушає процесією йому назустріч, включно з духовенством, дамами та малими дітьми. Тамплієри не в тім’я биті й намагаються вступити в переговори з Дамаском. Людовік дізнається про це, він не дозволить, щоб його випередили, і накидається на нового великого магістра перед мусульманськими послами, великий магістр зрікається слова, яке дав ворогам, стає навколішки перед королем і просить у нього пробачення. Не можна сказати, що лицарі не билися хоробро і безкорисливо, але король Франції принижує їх, щоб утвердити свою владу, — а через півстоліття, теж щоб утвердити свою владу, його наступник Філіп пошле їх на вогнище.

Маври завойовують Сен-Жан-д’Акр 1291 року, перебивши всіх його мешканців. Християнське Єрусалимське королівство впало. Тамплієри багатші, численніші й могутніші, ніж будь-коли, проте їм, народженим, щоб воювати У Святій Землі, доступ на Святу Землю заказаний.

Вони живуть, нидіючи в розкошах у Храмі Парижу і по командоріях, розкиданих по всій Європі, але їм продовжує снитися рівнина, де в часи їх слави стояв Єрусалимський Храм, їм сниться чудова церква Святої Марії Лятеранської, оточена вотивними каплицями, сняться численні трофеї, жар ковальських горнів, лимарні, сукнярні, шпихліри, стайня на дві тисячі коней, гарцювання джур, значкових, зброєносців, червоні хрести на білих накидках, брунатні ряси інтендантів, посланці султана у великих тюрбанах та позолочених шоломах, прочани, роздоріжжя, де зустрічалися дозори та гінці, радість від володіння скринями, повними грошей, порт, від якого відпливали накази, розпорядження і вантажі до замків на батьківщині, на островах, на узбережжях Малої Азії…

Все скінчилося, мої бідолашні тамплієри.

Того вечора у Піладе аж після п’ятого віскі, за яке проти моєї волі заплатив Бельбо, до мене дійшло, що я снив, снив пристрасно (який сором) і вголос. Я, мабуть, розповів чудову історію, з почуттям і зі співчуттям, тому що в Долорес блищали очі, а Діоталлеві, відпустивши віжки, замовив собі ще один тонік і, серафічно підвівши очі до неба, себто до аж ніяк не сфіротичної стелі бару, пробурмотів: “А може, й були вони всім тим нараз — пропащими душами і святими, конюхами й лицарями, банкірами і героями…”

“Вони, звичайно, були неординарні люди”, зробив висновок Бельбо. “А ви, Казобоне, їх любите?”

“Я готую про них дипломну роботу, а той, хто пише дипломну роботу про сифіліс, врешті полюбить навіть спірохету бліду”.

“Гарно, наче в фільмі”, сказала Долорес. “Але мені, на жаль, уже пора йти, я мушу надрукувати на гектографі летючки на завтрашній ранок. Пікетуємо фабрику Мареллі”.

“Щаслива ти, що можеш дозволити собі розкіш цим займатися”, сказав Бельбо. Він утомлено підніс руку, погладив їй волосся. Замовив, за його словами, останнє віскі. “Вже майже північ”, зауважив він, “я кажу це Діоталлеві, а не нормальним людям. Але закінчімо цю історію, я хочу дізнатися про процес. Коли, як, чому…”

“Cur, quomodo, quando”, кивнув Діоталлеві. “Авжеж, авжеж”.

14

Він підтверджує, що попереднього дня бачив п’ятдесят чотирьох братчиків ордену, яких вели на вогнище, бо вони не хотіли визнати за собою згаданих вище помилок, і що він чув, як казали, що їх спалили, і що він сам, боячися, що йому забракне витримки, коли його засудять до спалення, зі страху перед смертю признався б на допиті в присутності панів комісарів і все одно ще кого, що всі помилки, які ставилися у вину орденові, справді мали місце, та що він, якби в нього вимагали, признався б також, що вбив Нашого Господа.

(Свідчення Емері де Вільє-ле-Дюка, 13. V. 1310 р.)

Процес, сповнений замовчувань, суперечностей, загадок та глупоти. Глупота була найпомітнішою, і оскільки її важко було пояснити, вона, як правило, ототожнювалась із загадками. У ті щасливі дні я вважав, що глупота породжує загадку. Того вечора у перископі мені спало на думку, що найстрахітливіші загадки, щоб себе не виявити, маскуються під божевілля. А тепер я думаю, що світ — це приязна загадка, яку наше божевілля робить страхітливою, тому що намагається інтерпретувати її відповідно до своєї правди.

Тамплієри залишилися без мети. Тобто вони перетворили засоби у мету — порядкували своїм величезним багатством. Природно, що такий монарх-централізатор, як Філіп Красивий, дивився на них кривим оком. Як можна було тримати під контролем такий незалежний орден? Великий магістр мав статус князя крови, командував військом, керував величезними земельними володіннями, його обирали як цісаря і він мав абсолютну владу. Французька скарбниця була не в руках короля, а охоронялася паризьким Храмом. Тамплієри були повноважними адміністраторами поточного рахунку, формально записаного на ім’я короля. Вони отримували і виплачували гроші, маніпулювали відсотками, діяли, як великий приватний банк, але зі всіма привілеями та пільгами державного банку… І скарбник короля теж був тамплієром. Хіба можна буд правити в таких умовах?

Якщо не можеш перемогти ворога, пристань до нього. Філіп просить, щоб йому присвоїли звання почесного тамплієра. Відповідь негативна. Цю образу король добре закарбував собі у пам’яті. Тоді він натякнув папі, що добре було б злити ордени тамплієрів та госпігальєрів в один і поставити новий орден під контроль одного з його синів. Великий магістр ордену, Жак де Моле, прибув з великою помпою з Кіпру, де він жив як монарх у вигнанні, й подав папі меморандум, в якому нібито аналізував переваги, а в дійсності проливав світло на недоліки такого злиття. Без жодного сорому Моле відзначав, між іншим, що тамплієри багатші від госпітальєрів, і злиття збіднить одних, збагативши інших, що було б великою шкодою для душ його лицарів. Моле переміг у цій першій партії гри, яка починалася, — проект було здано до архіву.