Розділ «3 БІНÁ»

“Тамплієри мене завше цікавили. Когорта щедрих людей, яка несла світло Європи поміж дикунів двох Тріполі…”

“Вороги тамплієрів не були, зрештою, такими вже дикунами”, сказав я примирливим тоном.

“Вас ніколи не брали в полон маґрібські бунтарі?” запитав він мене саркастично.

“Поки що ні”, відказав я.

Він пильно подивився на мене, і я зрадів, що не служив у його сотні. Він заговорив до Бельбо. “Вибачте, я належу до іншого покоління”. Він знову глянув на мене з викликом: “Ми тут стоїмо перед судом чи…”

“Ми тут розмовляємо про вашу роботу, полковнику”, сказав Бельбо. “Розповідайте, будь ласка”.

“Я хочу одразу з’ясувати одну річ”, сказав полковник, кладучи Руки на папку. “Я готовий вкласти свою частку у витрати на публікацію, не думаю, що будуть збитки. Якщо вам потрібні наукові гарантії, я вам їх забезпечу. Дві години тому я зустрівся зі знавцем у цій галузі, який спеціально приїхав з Парижу. Він зможе написати авторитетну передмову…” Він угадав запитання Бельбо і зробив знак, ніби кажучи, що поки що краще не входити в подробиці, через делікатність справи.

“Докторе[53] Бельбо”, сказав він, “тут, на цих сторінках, у мене матеріал для книжки. Справжньої. Небанальної. Кращої від американських романів. Я відкрив дещо дуже важливе, але це лише початок. Я хочу розповісти всім те, що знаю, щоб той, хто має змогу доповнити цю головоломку, прочитав це і дав про себе знати. Я хочу кинути приманку. А крім того, я мушу зробити це зараз же. Людина, яка переді мною знала те, що знаю я, була, ймовірно, вбита, і саме тому, що не розповсюджувала свого знання. Якщо я розповім двом тисячам читачів про те, що знаю, ніхто більше не буде зацікавлений у тому, щоб мене усунути”. Він зробив паузу: “Ви знаєте те і се про арешт тамплієрів…”

“Мені про це розповідав пан Казобон, і мене вразило, що цей арешт пройшов так безперешкодно, а лицарів взяли зненацька…” Полковник співчутливо усміхнувся. “Справді. Смішно думати, що люди, такі могутні, що наганяли страх на короля Франції, не мали змоги наперед дізнатися, що чотири негідники підбурюють короля, а король підбурює папу. Облиште! Тут треба думати про існування якогось плану. Вищого плану. Припустімо, що тамплієри задумали завоювати світ і знали секрет величезного джерела могутности, секрет, для збереження якого варто було пожертвувати цілим кварталом тамплієрів у Парижі, командоріями, розкиданими у всьому королівстві, в Іспанії, Португалії, Англії та Італії, замками у Святій Землі, грошовими депозитами, усім… Філіп Красивий підозрює про це, інакше незрозуміло, чому він розпочав жорстоке переслідування, кидаючи неславу на цвіт французького лицарства. Храм розуміє, що король здогадався і намагатиметься знищити його, чоловий опір даремний, план вимагає ще часу, можливо, місце знаходження скарбу, чи хай там чого іншого, ще треба остаточно уточнити, а може, з нього треба користатися повільно… І секретна директорія Храму, існування якої тепер уже визнають усі…”

“Усі?”

“Ясна річ. Неймовірно, щоб такий могутній орден міг довго існувати без таємного правління”.

“Бездоганний аргумент”, сказав Бельбо, зиркаючи на мене краєм ока.

“А звідси”, сказав полковник, “можна зробити такі ж очевидні висновки. Великий магістр, безсумнівно, належав до таємної директорії, але він, мабуть, був її зовнішнім прикриттям. Ґотьє Вальтер, У книжці La chevalerie et les aspects sécrets de l'histoire[54], говорить, що в їхньому плані завоювання влади остаточним терміном вважався двотисячний рік! Храм вирішив піти в підпілля, а щоб це зробити, треба було, аби орден зник з-перед очей загалу. Вони віддають себе в жертву, ось що вони роблять, включно з великим магістром. Дехто дає себе вбити, — ймовірно, що вони були вибрані жеребкуванням. Решта упокорюється, пристосовується. А куди поділися нижчі ієрархії, світські братчики, теслі, склярі?.. Народжується корпорація вільних каменярів, яка поширюється по світі, і це відома історія. А що відбувається в Англії? Король опирається тискові папи, і посилає їх усіх на пенсію, щоб вони спокійно закінчили життя в маєтках ордену. І вони там принишкли мов миші. Ви в це вірите? Я ні. А в Іспанії орден вирішує змінити назву на орден Монтеси. Ці люди, мої панове, були в силі переконати короля, адже в їхніх куфрах було стільки його векселів, що вони могли б спричинити його фінансовий крах впродовж тижня. Король Португалії теж іде на угоду: зробімо так, любі друзі, каже він, ви більше не зватиметеся лицарями Храму, а лицарями Христа, і мене це вдовольнить. А в Німеччині? Нечисленні процеси, чисто формальний розпуск ордену, але там у них на місці братній орден — тевтонці, котрі в ті часи не тільки створили державу в державі: вони самі стали державою, об’єднавши в ній величезну територію, як ті країни, що зараз під п’ятою у росіян, і продовжували далі тими ж темпами аж до кінця XV сторіччя, адже саме тоді нагрянули монголи, — та це вже інша історія, адже й зараз монголи не за дверима… проте не відходьмо від теми…”

“Атож, будь ласка”, мовив Бельбо. “Продовжуймо”.

“Отже. Як усім відомо, за два дні до того, як Філіп видає наказ про арешт, і за місяць до його виконання, стіни Храму в невідомому напрямку покидає віз із сіном, запряжений волами. Про це говорить також Нострадамус в одній зі своїх центурій…” Пін знайшов відповідну сторінку свого рукопису:

Souz la pasture d’animawc ruminant

par eux conduits au ventre herbipolique

soldats cachés, les armes bruit menant…[55]

“Віз із сіном — то легенда”, сказав я, “і я б не вважав Нострадамуса великим авторитетом в історіографії…”

“Люди, старші од вас, пане Казобон, вірили у багато пророкувань Нострадамуса. З іншого боку, я не настільки наївний, щоб вірити в історію з возом буквально. Це символ. Це символ очевидного і безперечного факту, що, знаючи про арешт, Жак де Моле передає командування і таємні інструкції своєму небожеві, графові де Боже, який стає таємним главою такого ж таємного Храму”.