Розділ «3 БІНÁ»

“На донощика, атож, кидається на бідолаху, ранячи його в лице. Той хапає меча, вони беруться за чуби, капітан ударами шаблею плазом намагається їх заспокоїти, братчики непристойно регочуть…”

“П’ючи і лаючись, як тамплієри…” сказав Бельбо.

“На Бога, до святої холери, трясця Божій Матері, а бодай би то Кров Свята залляла”, піддав я перцю оповіді.

“Наш хлопець, без сумніву, охоплений люттю, ще б пак… що ж, до біса, робить тамплієр, коли його охоплює лють?”

“Його обличчя стає фіялковим”, підказав Бельбо.

“Атож, саме так, як ти кажеш, він стає фіялковим, здирає з себе рясу і кидає на землю…”

“Запхайте собі десь цю засрану свитку, і ваш задрипаний Храм також!” запропонував я. “Ага, а ще він лупить мечем у печатку, розбиває її і горлає, що переходить до сарацинів”.

“І за одним махом порушує щонайменше вісім приписів”.

Щоб краще проілюструвати свою тезу, я завершив: “Можете уявити собі цих людей, які кажуть — я йду собі до сарацинів, а тут одного дня королівський префект заарештовує їх і показує їм розжарене залізо. І каже: признайся, поганцю, що ви запихали в задницю! Ми? Та не смішіть мене вашими щипцями, ви не знаєте, на що здатен тамплієр, я й вам запхаю в задницю, і папі, а якщо він потрапить мені під руку, то й королю Філіпові!”

“Зізнання, от і маємо зізнання! Звичайно, саме так усе й відбувалося”, сказав Бельбо. “А тоді в карцер, і щодня його намазували його олією, щоб потім ліпше горів”.

“Як діти”, підсумував Діоталлеві.

Нас перебила дівчина з полуничною родимкою на носі, що тримала в руці якісь картки. Вона спитала нас, чи ми вже підписалися за арештованих аргентинських товаришів. Бельбо підписався одразу, не дивлячись на картку. “В будь-якому випадку, їм гірше, ніж мені”, сказав він до Діоталлеві, який розгублено дивився на нього. Тоді звернувся до дівчини: “Він не може підписатися, бо належить до одної з індійських сект, яка забороняє писати своє ім’я. Чимало з них перебуває у в’язниці, тому що уряд їх переслідує”. Дівчина з розумінням поглянула на Діоталлеві і передала картку мені. Діоталлеві полегшено зітхнув.

“Хто вони?” запитав я.

“Як — хто? Аргентинські товариші”.

“Так, але з якої групи?”

“Такуара, з якої б ще?”

“Але ж Такуара фашисти”, кинув я навмання, ніби щось у цьому тямив.

“Сам ти фашист”, злісно прошипіла дівчина і відійшла.

“То, загалом, ті тамплієри були просто безталанні бідолахи?” запитав Діоталлеві.

“Ні”, мовив я, “це моя вина, я перестарався, намагаючись трохи пожвавити цю історію. Те, про що ми говорили, стосується збройних загонів, але орден з самого початку одержував величезні пожертви і поступово заснував свої командорії по всій Європі. Подумати тільки, Альфонс Араґонський подарував їм цілу провінцію, ба більше, він заповів їм королівство у випадку, якби він помер без спадкоємців. Але тамплієри йому не довіряють і укладають угоду, давай, мовляв, нам наші грошики вже, а ці грошики — це півдесятка фортець в Іспанії. Король Португалії дарує їм ліс, ще зайнятий сарацинами, тож тамплієри кидаються в атаку, викидають маврів геть, а дорогою засновують Коїмбру. І це лише епізоди. Загалом, частина воює в Палестині, але основний склад ордену діє на батьківщині. І що ж відбувається? Якщо хтось мусить їхати до Палестини і потребує там грошей, а подорожувати з коштовностями та золотом остерігається, він залишає гроші тамплієрам у Франції, Іспанії чи Італії, бере розписку і одержує свою суму на Сході”.