Розділ «7»

— Я впевнена, що можна щось зробити. Якесь медичне відкриття. Ви не могли б відвезти його до Америки? Там завжди стає краще.

— Твій батько уважно слідкує за всіма відкриттями. Проте, ні, люба, нічого… нічого конкретного немає.

— Він так… так змінився. Ніби навмисне хоче бачити в усьому лише погане.

— Він був таким від самого початку, Джорджино. Думаю, ти не помітила, бо бачила його, лише коли прилітала додому. Та тоді він був… рішуче настроєний. Тоді він був упевнений, що щось таки зміниться.

Я почувалась трохи ніяково, слухаючи таку приватну розмову. Проте її дивний зміст змусив мене підійти ближче. Я м’яко підійшла до дверей, а мої ноги в шкарпетках безшумно ступали по підлозі.

— Розумієш, ми з татом не казали тобі. Не хотіли засмучувати тебе. Але він хотів… — Їй було тяжко підібрати слова. — Вілл хотів… збавити собі віку.

— Що?

— Тато знайшов його. У грудні. Це було… було жахливо.

Насправді це лише потвердило мої здогадки, але я відчула, як кров похолола в моїх жилах. Почувся здавлений плач і тихе втішання. Знову довго стояла тиша. А потім Джорджина захрипіла:

— Ця дівчина…

— Так. Луїза тут для того, щоб це не повторилося.

Я зупинилась. У протилежному кінці коридору чути було, як бесідували Натан із Віллом, зовсім не помічаючи цієї розмови лише за кілька футів від них. Я підійшла ближче до дверей. Думаю, я знала про все відтоді, коли на мить побачила рубці на його зап’ястках. Нарешті все стало зрозумілим: тривога місіс Трейнор, щоб я не покидала Вілла самого на довгий час та його глибока неприязнь до моєї появи, через що я довгий час не знала, чи взагалі роблю щось корисне. Я була нянькою й не знала цього, але Вілл знав і ненавидів мене за це.

Я потягнулася до ручки, приготувавшись тихо зачинити двері. Мені було цікаво, що знав Натан. Я думала про те, чи був тепер щасливішим Вілл. Я відчувала незначну егоїстичну полегкість від усвідомлення того, що Вілл був настроєний не проти мене, а проти того факту, що я чи будь-хто інший мали пильнувати його. Мої думки сновигали в голові так швидко, що я пропустила майже весь наступний уривок розмови.

— Мамо, ти не можеш дозволити йому це зробити. Його треба зупинити.

— Це не наше рішення, люба.

— Ваше. Це ваш вибір — якщо він просить твоєї допомоги в цьому, — протестувала Джорджина.

Я завмерла, тримаючись за ручку дверей.

— Я не можу повірити, що ти погодилась на це. А як же твоя віра? Як усе, що ти зробила? Який сенс був рятувати його минулого разу?

— Це несправедливо, — голос місіс Трейнор був напрочуд спокійним.

— Але ти сказала, що відвезеш його. А це означає, що….