Розділ «22»

— Думаєш, він ходить на прогулянки, тільки щоб ощасливити мене? — Я розізлилась на Натана, на них усіх. — То якщо ти не віриш, що це щось змінить, чому збираєшся їхати? Чому ти їдеш у цю подорож? Просто гарна відпустка, в цьому річ?

— Ні. Я хочу, щоб він жив.

— Але…

— Але я хочу, щоб він жив, якщо сам він цього хоче. Та як він цього не хоче, то, змусивши його, хоч би як сильно ми його любили, ми станемо просто черговими негідниками, що забирають у нього вибір.

Натанові слова рознеслися в тиші. Я витерла самотню сльозу зі щоки та спробувала заспокоїти серце. Натан, мабуть, схвильований моїми сльозами, неуважно почухав шию, а потім, по якійсь хвилі, мовчки простягнув мені шматок паперового рушника.

— Натане, я не можу просто дозволити цьому статися.

Він мовчав.

— Я не можу…

Я дивилася на свій паспорт на столі. Жахлива картина. Наче він був чужий. Когось, чиє життя не має з моїм нічого спільного. Я дивилася на нього, розмірковуючи.

— Натане.

— Що?

— Якщо я підшукаю якусь іншу подорож, на яку лікарі погодяться, ти поїдеш? Ти допоможеш мені?

— Аякже! — Натан підвівся, сполоснув чашку і надів нараменника. Перш ніж вийти з кухні, він повернувся до мене обличчям. — Але я повинен бути чесним, Лу. Я не маю певності, що ти впораєшся з цим.