Розділ «22»

Я швидко витерла очі.

— Нормально. Пробач. Просто… трохи зажурена тим, що все це потрібно скасовувати. Натан скинув нараменника й сів навпроти мене.

— Важке завдання, справді. — Він узяв теку й почав гортати. — Хочеш, завтра допоможу? У лікарні я не потрібен, тому зранку можу зайти на годинку. Допоможу тобі попередзвонювати.

— Спасибі, Натане, але не треба. Зі мною все буде добре. Напевно, буде простіше, якщо я зроблю все це сама.

Натан заварив чай. Ми сиділи одне навпроти одного й пили його. Мабуть, це вперше Натан і я справді розмовляли одне з одним, принаймні без Вілла. Він розповів мені про попереднього клієнта, квадриплегіка C 3/4 з дихальним апаратом, який хворів принаймні один раз на місяць протягом усього часу, поки Натан працював там. Він сказав мені про попередні випадки пневмонії у Вілла, перший з яких мало не вбив його, після чого він кілька тижнів приходив до тями.

— Оцей його погляд… — мовив Натан. — Коли він справді хворий. Дуже страшно. Наче він… відходить. Наче його тут майже немає.

— Я знаю. Ненавиджу цей погляд.

— Він, — почав Натан, а потім раптово відвів очі й стулив рота.

Ми сиділи, тримаючи чашки. Скоса я вивчала Натана, дивлячись на його дружнє, щире обличчя, що на якусь мить стало непрозірним. Я зрозуміла, що збираюся поставити запитання, на яке вже знала відповідь.

— Ти ж знаєш, так?

— Знаю що?

— Про… те, що він хоче зробити.

Тиша в кімнаті була раптовою та насиченою.

Натан уважно подивився на мене, ніби зважуючи, як відповісти.

— Я знаю, — сказала я. — Не мала б, та знаю. Тому… тому й мусила відбутися та відпустка. І ті всі екскурсії. Я намагаюся змінити його думку…

Натан поставив свою чашку на стіл.

— А я думав… — сказав він. — Здавалося… в тебе є завдання.

— Було. Є.

Він похитав головою, чи то даючи на розум, що мені не варто здаватися, чи, мовляв, нічого не врадиш.

— Що робитимем, Натане?