Розділ «22»

— Хочете, я тут трохи побуду? А ви зможете відпочити.

— Ні. Думаю, я краще залишуся.

Частина мене сподівалася, що Вілл почує мій голос. Частина мене сподівалася, що його очі над цією прозорою пластиковою маскою розплющаться й він пробурмоче: «Кларк. Заходь і сідай, заради Бога. Не метушися біля дверей».

Але він просто лежав там.

Я витерла обличчя рукою.

— Може… принести вам щось попити?

Місіс Трейнор подивилася вгору.

— Котра година?

— За чверть десята.

— Справді? — Вона похитала головою, ніби в це було важко повірити. — Спасибі, Луїзо. Це було б… дуже люб’язно. Здається, я тут вже дуже довго.

У п’ятницю в мене був вихідний: почасти тому, що Трейнори наполягли, та більшою мірою тому, що не було іншого способу одержати закордонного паспорта, ніж вирушити до Лондона поїздом і відстояти чергу в Петті Френс. Повернувшись в п’ятницю ввечері, я забігла до них, щоб показати Віллові свої трофеї й переконатися, що його власний паспорт ще дійсний. Мені здалося, він був надто тихий, але в цьому не було нічого незвичайного. Коли-не-коли він почувався трохи гірше. Я припустила, що то був саме такий день. Щиро кажучи, моя голова була забита планами нашої подорожі і я просто не могла думати про щось інше.

Я провела суботній ранок, забираючи з татом свої речі з Патрикового будинку, а потім, пополудні, ми з мамою ходили по крамницях на головній вулиці, щоб вибрати купальник і деякі конче потрібні для подорожі речі. На вихідні я залишилася в будинку батьків. Було досить тісно, бо Трина з Томасом також прибули. У понеділок вранці я встала о сьомій, щоб прийти до Трейнорів на восьму. Приїхавши туди, я виявила, що все зачинено, передні та задні двері замкнені. Записки не було. Я стояла під ґанком і тричі безрезультатно телефонувала Натанові. Телефон місіс Трейнор був переведений на голосову пошту. Нарешті, коли я просиділа на східцях сорок п’ять хвилин, Натан надіслав повідомлення.

Ми в окружній лікарні. У Вілла пневмонія. Палата С12.

Натан пішов, а я сиділа біля Віллової палати ще з годину. Я гортала журнали, які хтось, мабуть, покинув на столі ще 1982 року, а потім витягнула з сумки книжку в м’якій обкладинці й намагалася читати, хоч зосередитися було неможливо.

Прийшов лікар-консультант, та я не дозволила собі піти за ним, коли там була мати Вілла. Коли через п’ятнадцять хвилин він вийшов, місіс Трейнор вийшла за ним. Я не певна, чи сказала вона мені просто тому, що хотіла з кимось поговорити, а я була єдиною людиною поблизу, одначе вона з полегшенням повідомила, що лікар переконаний: інфекція під контролем. Це був особливо вірулентний бактеріальний штам. І пощастило, що Вілл учасно потрапив до лікарні. Її «або…» повисло в тиші між нами.

— То що ж нам тепер робити? — запитала я.

Вона стенула плечима.

— Чекаємо.

— Принести вам щось на обід? Чи, може, я посиджу з Віллом, поки ви підете поїсте?

На мить щось схоже на розуміння пройшло межи мною та місіс Трейнор. Її обличчя трохи пом’якшало, й без цього звичайного, жорсткого виразу я раптом побачила, як вона надзвичайно втомилася. Думаю, за час, що я провела в них, вона додала у віці з десяток років.