Розділ «22»

— Як він там?

— Трохи краще, ніж зранку, — відповіла я. — Коли я була там, він попив. О, і сказав якусь грубість про одну з медсестер.

— Як завжди, нестерпний.

— Так, як завжди, нестерпний.

На мить я вздріла, як рот містера Трейнора стиснувся й очі заблищали. Він одвернувся до вікна, а потім подививсь на мене. Не знаю, чи хотів він, щоб я відвернулась.

— Третій раз. За два роки.

Я не відразу зрозуміла.

— Пневмонія?

Він кивнув.

— Жахлива річ. Знаєте, він досить сміливий. Під усіма отими фанфаронадами. — Він проковтнув і кивнув, ніби до себе. — Добре, Луїзо, що ви бачите це.

Я не знала, що робити. Я простягнула руку й торкнулася його плеча.

— Я бачу це.

Він ледве кивнув мені, тоді взяв панаму з вішалки в передпокої й, бурмочучи щось схоже на «дякую» чи «до побачення», вийшов.

Флігель здававсь навдивовижу тихим без Вілла. Я зрозуміла, наскільки звикла до далекого звуку його моторизованого візка, що їздив сюди-туди, до його тихих бесід із Натаном у сусідній кімнаті, до низького гулу радіо. Тепер флігель затих, повітря довкола мене здавалося вакуумом.

Я спакувала сумку з усіма речами, що можуть знадобитися Віллові наступного дня, серед іншого чистий одяг, зубну щітку, гребінець і ліки, а ще навушники, на той випадок, якщо йому полегшає і він захоче послухати музику. Пакуючи все це, я почала боротися з дивним відчуттям паніки, яке наростало. Нищівний голосок усередині мене нашіптував: «Ось як буде, коли він помре». Щоб заглушити його, я ввімкнула радіо, намагаючись оживити флігель. Я трохи поприбирала, застелила ліжко Вілла свіжими простирадлами, принесла квіти із саду та поставила у вітальні. Коли я все підготувала, побачила на столі теку з матеріалами про відпустку.

Наступний день я проведу в паперах, скасовуючи кожну поїздку, кожну екскурсію, яку замовила. Про те, коли Вілл достатньо одужає, щоб поїхати туди, не було й мови. Лікар підкреслив, що він повинен відпочити, завершити свій курс антибіотиків, залишаючись у теплі та сухості. Рафтинг із дайвінгом не вкладалися в план його одужання.

Я дивилася на свої теки, на всі затрачені зусилля, роботу та уяву. Дивилася на паспорт, заради якого вистояла чергу, згадала оте почуття хвилювання, що зростало, коли я сіла на поїзд, який прямував у місто, і вперше, відтоді як заходилася здійснювати свій план, я відчула цілковиту зневіру. Лишалося трохи більш як три тижні, а я зазнала невдачі. Мій контракт закінчувавсь, а я не зробила нічого, щоби змусити Вілла змінити думку. Я боялася навіть запитати місіс Трейнор, що нам тепер робити. Я раптом відчула себе розбитою. І так і сиділа в тихому будиночку, опустивши голову на руки.

— Добривечір!

Я різко підняла голову. Натан заповнив невелику кухню своїми габаритами. За плечем у нього був нараменник.

— Я прийшов, щоб залишити тут деякі рецептурні ліки на той час, коли він повернеться. Як почуваєшся?