Розділ «19 Натан»

Він трохи відступив, бо знав, що я наскрізь його бачу, — ми працювали разом тривалий час.

— Гаразд. Трохи голова болить. І… м-м-м… Мені треба змінити трубки. І хутко.

Я переніс його в ліжко й почав готувати обладнання.

— А коли Лу їх сьогодні змінювала?

— Вона не змінювала. — Він здригнувся, немов відчув себе трохи винуватим. — І вчора ввечері також.

— Що?

Я перевірив його пульс і схопив тонометр. Авжеж, тиск був високий. Коли я поклав руку йому на чоло, вона блищала від поту. Я взяв у аптечці кілька судинорозширювальних препаратів, розтовк їх, розчинив у воді й простежив, щоб він випив усе до краплі. Тоді підпер його, пересунувши його ноги набік, і швидко змінив трубки, невпинно спостерігаючи за ним.

— Дисрефлексія?

— Так. Не надто розумний вчинок, Вілле.

Автономна дисрефлексія була наш найгірший кошмар. Це була обширна гіперреакція Віллового тіла на біль, дискомфорт або, скажімо, не спорожнений катетер — марна та хибна спроба пошкодженої нервової системи контролювати процеси. Вона виникала ні з сього ні з того, відправляючи тіло Вілла в криз. Він був блідий і важко дихав.

— Як твоя шкіра?

— Трохи поколює.

— Зір.

— У нормі.

— Ой, друже… Як думаєш, нам знадобиться допомога?

— Натане, дай мені десять хвилин. Гадаю, ти зробив усе, що потрібно. Дай мені десять хвилин.

Вілл стулив очі. Я знову виміряв йому тиск, міркуючи, скільки ще можна почекати перед тим, як викликати швидку допомогу. Дисрефлексія неабияк лякала мене, ніколи ж бо не знаєш, як усе повернеться. З Віллом це вже ставалося, коли я тільки почав працювати з ним, тоді він на два дні попав у лікарню.

— Слухай, Натане. Я скажу тобі, коли відчую, що є проблеми.

Вілл зітхнув. Я допоміг йому лягти, прихиливши його спиною до узголів’я.

Вілл розповів, що Луїза була настільки п’яна, що він не хотів ризикувати, доручаючи їй обладнання.