Розділ «19 Натан»

— Бозна-куди вона могла їх припасувати, — він ледь засміявся, кажучи це. З Віллових слів, тільки щоб перенести його з візка у ліжко, Луїза загаяла майже півгодини. Вони обоє двічі опинялися долі.

— На щастя, ми були такі п’яні, що, схоже, нічого не відчули.

Притомність духу спонукала її подзвонити в приймальню, звідки прислали швейцара допомогти підняти Вілла.

— Добрий хлоп’яга. Неясно пам’ятаю, як наполягав, щоб Луїза дала йому п’ятдесят фунтів чайових. Вона добряче хильнула, бо погодилась.

Коли Луїза нарешті вийшла з кімнати, Вілл боявся, що вона просто не дійде до власної. Він усе в’являв її згорнутою на сходах у маленький червоний м’ячик.

Я слухав ту розповідь — і моя приязнь до Луїзи Кларк зникала.

— Вілле, друже, може, наступного разу ти трохи більше подбаєш про себе?

— Усе гаразд, Натане. Зі мною все добре. Я почуваюся вже краще.

Перевіряючи пульс, я відчув на собі його погляд.

— Вона справді не винна.

Його кров’яний тиск знизився. Колір шкіри ставав природнішим на моїх очах. Я видихнув, перед тим навіть не помітивши, що затамував дихання.

Чекаючи, поки Вілл повернеться в норму, ми трохи обговорили вчорашні події. Здавалося, його анітрохи не хвилювала колишня. Вілл небагато говорив, утім, дарма що виснажений, він добре тримався.

Я відпустив його зап’ясток.

— До речі, гарне тату.

Він скоса глянув на мене.

— Переконайся, що не дійдеш до «Вжити до:».

Незважаючи на піт, біль та інфекцію, Вілл, здавалося, мав іще дещо на гадці, окрім того, що повсякчас живило його. Я все думав, що, якби місіс Трейнор знала це, вона, можливо, не так розсердилася б.

Ми не розповіли Луїзі нічого з того, що сталося в обідній час (Вілл узяв з мене обіцянку), та коли вона пізніше, того самого дня, повернулася, то була досить тиха, бліда, а стягнувши на потилиці у вузол своє вимите волосся, вона немов намагалася надати собі розумного вигляду. Я, мабуть, здогадувавсь, як вона почувається: іноді, коли добряче вночі наберешся, зранку почуваєшся дуже добре, однак насправді то лиш через те, що ти все ще трохи п’яний. Давнє добре похмілля просто грається з вами, чигаючи, коли прихопити. Я гадав, що її прихопило десь під обідню пору.

Проте згодом стало ясно, що не тільки похмілля турбує її.

Вілл наполегливо розпитував Луїзу, чому вона так принишкла, поки та не сказала: