Розділ «17»

— Гаразд. Зробімо так, — сказав він нарешті. Я обернулась, але він на мене не дививсь. — Я скажу тобі те, чого ніколи нікому не казав. Добре?

— Добре! — Я скрутила хусточку в клубок і чекала.

Він глибоко вдихнув.

— Я дуже, дуже боюся того, що буде потім. — Він почекав, поки слова вляжуться й низьким спокійним голосом провадив далі: — Знаєш, більшість людей думає, що моє теперішнє життя — найгірше, що може статися. З усім тим, воно може зробитися ще гіршим. Хтозна, чи не доживатиму я віку, не в змозі самостійно дихати й балакати. Можуть виникнути проблеми з кровообігом, і мої кінцівки ампутують. Мене можуть госпіталізувати на невизначений термін. Хіба це життя, Кларк? Коли я думаю, наскільки гірше все може стати… деколи вночі я лежу в ліжку й справді не можу дихати.

Він важко ковтнув.

— І знаєш… Ніхто не хоче про це чути. Ніхто не хоче, щоб ти говорив про свої страхи, боязнь до болю чи смерті від якоїсь дурної, випадкової інфекції. Ніхто не бажає відати, як воно почуватися зі знанням, що ти ніколи вже не матимеш любощів, не їстимеш їжу, що її зготував своїми руками, не триматимеш свою дитину. Ніхто не бажає знати, що іноді в цім візку я відчуваю напади клаустрофобії й мені хочеться несамовито волати на саму лиш гадку, що проведу я в ньому ще один день. Моя матір ледве тримається й не може пробачити мені те, що я й досі люблю батька. Моя сестра ображається на мене за те, що я вкотре затьмарив її, і тому, що через мої травми вона не може як гоже ненавидіти мене, як тоді, коли ми були дітьми. Мій батько просто хоче, щоб усе це скінчилося. Врешті-решт усі хочуть оптимістично дивитись на це. І хочуть, щоб і я дививсь на це з оптимізмом.

Він зробив паузу.

— Їм потрібно вірити, що є причини для оптимізму.

Я закліпала, вдивляючись у темряву.

— А мені? — спокійно мовила я.

— Кларк, ти… — Він подивився на свої руки. — Єдина людина, з якою я можу говорити, відтоді як попав у цю кляту штуковину.

І я розповіла йому.

Я взяла його за руку, ту саму, що вивела мене з лабіринту, й, дивлячись собі під ноги, зітхнувши, розповіла йому про ту ніч. Як вони сміялися з мене, висміювали те, наскільки я п’яна та обкурена. Як я втратила пам’ять, а пізніше сестра сказала, що напевне так краще — не пам’ятати все, що вони зробили. Одначе відтоді ті непритомні півгодини переслідують мене. Я їх заповнила. Заповнила їхнім сміхом, їхніми тілами та словами. Я заповнила їх власним приниженням. Я розповіла Віллові, як бачила їхні обличчя щоразу, коли вирушала кудись за місто, і як Патрика, мами, тата й мого маленького життя з усіма проблемами та обмеженнями мені стало досить, щоб почуватися в безпеці.

Коли ми скінчили говорити, надворі посутеніло, а на моєму мобільнику я виявила чотирнадцять повідомлень із запитаннями, куди ми пропали.

— Тобі ж не потрібно казати, що це не твоя провина, — тихо промовив Вілл.

Небо над нами здавалось безкраїм. Я крутила в руці хусточку.

— Так. Але я все ще відчуваю… відповідальність. Я надто багато випила, щоб викаблучуватися. Я добряче фліртувала. Я…

— Ні. Вони були відповідальні.

Ніхто ніколи не казав мені цього вголос. Навіть у співчутливому погляді Трини вчувавсь німий докір: «Та ж хіба тобі невтямки, що, як нап’єшся й заграє´ш із чоловіками…»

Його пальці стиснули мої. Легко, але я відчула це.