Розділ «17»

Я роззирнулася й раптом зрозуміла, де ми.

— Чому ти боїшся заблукати? Ну ж бо, Кларк. Тут ти можеш проявити себе. Побачимо, чи ти зможеш запам’ятати маршрут і повернутися. Я засікаю час. Колись постійно так робив.

Я озирнулася в бік будинку.

— Краще не треба.

Від самої гадки про це мій шлунок стиснувся.

— А, не любиш ризикувати.

— Річ не в цьому.

— Без проблем. Ми просто продовжимо нашу невеличку нудну прогулянку й повернемося в маленький нудний флігель.

Я знала, що він жартує. Але щось в його тоні зачепило мене. Я згадала Дейдре в автобусі, її слова про те, як добре, що одна з нас, дівчат, залишилася з батьками. Моє життя мало б бути маленьким, з дрібними амбіціями.

Я подивилася на лабіринт, на його темний густий живопліт. Я чинила безглуздо. Можливо, я поводилася безглуздо вже багато років. Урешті-решт усе в минулому. І я живу далі.

— Просто запам’ятай, куди ти повернула, а йдучи назад, повертай у протилежний бік. Це не так складно, як здається. Справді.

Не подумавши як гоже, я покинула Вілла на стежці й, вдихнувши, увійшла в лабіринт. Поминула знак «Без супроводу дорослих дітям вхід заборонено» та швидко попростувала темним вологим живоплотом, на якому все ще блищали краплі дощу.

«Усе не так вже й погано, все не так вже й погано, — бурмотала я собі під носа. — Це просто гора старого живоплоту». Я повернула праворуч, потім ліворуч через прогалину в живоплоті. Знову праворуч і знов ліворуч. Ідучи, я повторювала подумки в зворотному напрямку: «Праворуч. Ліворуч. Прогалина. Праворуч. Ліворуч».

Моє серце почало гупати швидше, а у вухах шуміла кров. Я змушувала себе думати, як Вілл на тім кінці живоплоту поглядає на годинник. «Це просто дурна перевірка. Я вже не та наївна юна дівчина. Мені двадцять сім. Я живу з чоловіком. У мене відповідальна робота. Я геть інша людина».

Я повернула, пішла прямо й знов повернула.

Коли ж ні з сього ні з того відчула паніку. Мені здалося, що десь у кінці живоплоту прошмигнув чоловік. І хоч я переконала себе, що це тільки гра уяви, проте, відвернувшись, я забула зворотний порядок поворотів. Праворуч. Ліворуч. Прогалина. Праворуч… Праворуч? Я пішла в інший бік? Мені перехопило дух. Я змусила себе йти вперед, тільки щоб остаточно зрозуміти, що я повністю втратила орієнтири. Я зупинилася й глянула на напрямок тіней, намагаючись з’ясувати, з якого боку захід.

Раптом я второпала, що не можу цього зробити. Я не могла залишатися там. Я розвернулася й пішла, як гадала, в південному напрямку. Я виберуся. Мені двадцять сім. Усе добре. Однак потім мені вчулися їхні голоси, улюлюкання та глузливий сміх. Вони з’являлися та зникали в прогалинах живоплоту. Я відчувала, як ноги на високих підборах п’яно погойдуються і як безжально колеться живопліт, коли, намагаючись втримати рівновагу, обпиралась на нього.

— Я хочу негайно вийти, — промовила я до них невиразним нерівним голосом. — Хлопці, з мене досить.

Коли дивлюсь — немає їх. Лабіринт мовчав, чути було лиш віддалений парубочий шепіт десь за живоплотом, утім, можливо, то просто вітер шерехтів листям.

— Я хочу негайно вийти, — сказала я, утім, голос мій був украй непевним. Я подивилась на небо й на мить, побачивши над собою безкраїй, всіяний зірками темний простір, втратила рівновагу. Коли ж як підстрибну! Це хтось охопив мою талію. Ага, чорнявий. Той, що в Африці був.