Розділ «14»

— Ні, — відповідь пролунала швидше, ніж мені того хотілося б, і я зловила на собі Віллів погляд.

— У тебе клаустрофобія?

— Щось таке. — Я стала збирати речі. — Вертаймось додому.

Наступних вихідних я посеред ночі спустилась по воду. У мене було безсоння, і я визнала за краще підвестися, аніж лежати й боротися з безладними думками в голові.

Я не любила не спати вночі. Мені було цікаво, чи спить Вілл по той бік замку, і моя уява силкувалася затягнути мене в його думки. А то було темне місце.

Правда була такою: я нікуди з ним не поїду. А час спливав. Я не могла навіть переконати його поїхати в Париж. І коли він пояснив мені чому, сперечатися було важко. Він чудово вмів переконати мене, чому та чи інша подорож йому не підходить. А я не могла пояснити, чому так сильно хочу з ним поїхати, у мене взагалі не було ніяких важелів.

Я проходила повз вітальню, коли почула звук — приглушений кашель чи, можливо, вигук. Я зупинилася, повернулася й стала біля дверей. По тому м’яко їх штовхнула. Долі у вітальні з диванних подушок були зроблені своєрідні ліжка, на яких під ковдрою для гостей лежали мої батьки, і їхні голови були на рівні з газовим каміном. Якусь мить ми в напівтемряві визирались одне на одного, у руці я нерухомо тримала склянку.

— Що — що ви тут робите?

Мама звелася на лікті.

— Ш-ш-ш-ш… Не підвищуй голосу. Ми… — Вона подивилася на тата. — Ми вирішили помінятися.

— Що?

— Ми вирішили помінятися. — Мама ще раз глянула на тата.

— Ми віддали Трині наше ліжко, — сказав тато. Він був одягнений у порвану на плечі стару синю футболку, а його волосся стирчало. — Їй із Томасом не надто добре в комірчині. Ми сказали, що вони можуть пожити в нашій кімнаті.

— Але ви не можете спати тут! Тут незручно.

— Усе гаразд, люба, — відповів тато. — Справді.

Я просто стояла й намагалася це усвідомити.

— Це тільки на вихідні. І ти не можеш спати в тій комірчині. Тобі треба висипатись, ти ж… — Він проковтнув слину. — Ти ж єдина, хто в нас працює.

Мій батько, не маленький чолов’яга, не здужав подивитися мені в очі.

— Лу, вертайсь у ліжко. Давай. Усе гаразд, — сказала мама.

Я йшла босоніж по килиму сходами вгору, прислухаючись до тихої бесіди знизу.