Розділ «14»

— Що воно за чорт, той кускусьєр?

Можливо, річ була у швидкості, з якою Вілл одвернувся та почав клацати по клавіатурі, а можливо, в тоні його голосу, але чомусь я не викинула тієї листівки, а таємно поклала її в його теку на кухні.

Вілл дав мені ще одну книжку оповідань, ту, що він замовив на «Амазоні», а також примірник «Червоної королеви». Я знала, що останнє мені не вельми припаде до смаку.

— Тут навіть немає сюжету, — сказала я, глянувши на обкладинку.

— То й що? — відповів Вілл. — Ти спробуй.

Я спробувала, не тому, що мені справді подобалася генетика, а тому, що знала — Вілл наполягатиме, поки я не прочитаю (останнім часом він був не дуже увічливим). І найгірше було те, що він стане мене розпитувати, що я там вичитала, щоб допевнитися, що я таки щось та й читала.

— Ти не мій учитель, — бурчала я.

— Слава Богу, — задоволено відповідав він.

У цій книжці — як не дивно, вона легко читалася — йшлося про боротьбу за виживання. Автор стверджував, що жінки взагалі не вибирають чоловіків з любові. Мовляв, жінка завжди йде за сильнішим самцем, щоб дати найкращий шанс своєму потомству. Вона нічого з собою не вдіє, така природа.

Я не погоджувалася з цим. І мені не подобались аргументи. Однак тут було ще щось, до чого Вілл намагався мене підвести. На авторову думку, Вілл був фізично слабким, неповноцінним. Тому біологічно він став непотрібним. Це повністю знецінило його життя.

Він говорив про це знову й знову, аж поки я не перебила його.

— Є ще дещо, чого Метт Ридлі не взяв до уваги, — сказала я.

Вілл відірвався од екрану.

— Так.

— А що, як генетично сильніший чоловік насправді трохи недоумок?

Третьої суботи травня Трина з Томасом приїхали додому. Не встигли вони пройти піввулиці, як мама вибігла в сад їм назустріч. Притискаючи Томаса до грудей, вона присягалась, що він виріс на кілька дюймів за час їхньої відсутності. Він змінився, подорослішав, видавався справжнім маленьким чоловіком. Трина підстриглася й стала досить витонченою. Вона була одягнена в піджак, якого я раніше не бачила, й сандалі з ремінцями. Мені стало цікаво, де вона взяла гроші.

— То як там? — запитала я, коли мама гуляла з Томасом по саду, показуючи йому жаб у крихітному ставку. Тато дивився футбол з дідусем і розчаровано щось вигукував при кожній упущеній нагоді забити гола.

— Чудово. Справді добре. Тобто важко, коли ніхто не помагає з Томасом. Він якийсь час не міг адаптуватися в яслах. — Вона нахилилася вперед. — Хоча цього не слід казати мамі — я запевнила її, що з ним усе гаразд.

— Але ж тобі подобається навчання?

Обличчя Трини розпливлося в усмішці.