Розділ «14»

— Мама каже, що він хороший.

— Він справді хороший.

— І красивий.

— Травма хребта не означає, що він перетворився на Квазимодо.

«Будь ласка, не кажи нічого про трагічну втрату», — подумки прохала я її.

Утім, сестра моя, мабуть, була розумніша.

— А проте вона, безперечно, здивована. Гадаю, вона чекала на Квазимодо.

— У цьому й проблема, Трино, — мовила я і вилила залишки чаю в квітник. — Люди завжди чекають на Квазимодо.

За вечерею мама була весела. Вона приготувала лазанью, улюблену Тринину страву, й Томасові дозволили лягти спати пізніше. Ми їли, гомоніли й сміялися, говорили на безпечні теми, як от про футбольні команди, мою роботу й Трининих однокурсників. Мама сто разів, мабуть, спитала Трину, як вона дає собі раду сама й чи не треба чого для Томаса — так ніби вони могли їй чимось допомогти. Я була рада, що попередила Трину, що їм самим бракує грошей. Вона впевнено сказала, що в неї все є. Тільки потім я спитала її, чи це справді так.

Тієї ночі мене розбудив плач. У комірчині плакав Томас. Я чула, як Трина намагається його втішити й заспокоїти, чула, як вмикається та вимикається світло, чула, що вона пересуває ліжко. Я лежала в темряві, спостерігала, як світло від ліхтаря пробивається крізь гардини й падає на мою свіжопофарбовану стелю. Я чекала, коли це все припиниться. Однак о другій годині все повторилося. Цього разу я почула, що мама йде коридором і з кимось говорить. Тоді нарешті Томас ізнов затих. О четвертій я прокинулася від скрипу своїх дверей — хтось їх відчинив. Я сонно закліпала, повертаючись до світла. Навпроти дверей побачила Томасів силует: його завелика піжама звисала й брижилась навколо його ніг, а половина ковдри волочилась по підлозі. Я не бачила його обличчя, але стояв він невпевнено, ніби не знав, що робити далі.

— Томасе, ходи сюди, — прошепотіла я.

Коли він ішов до мене, я бачила, що він усе ще був у напівсні. Він плутався в ході, тягнув до рота великого пальця та притискав до себе свою дорогоцінну ковдру. Я підійняла свою ковдру, він забрався до мене в ліжко й, поклавши кучеряву голівку на іншу подушку, згорнувся клубочком. Я вкрила його й лежала, дивлячись на нього, дивуючись непорушності та безпосередності дитячого сну.

— На добраніч, любий, — прошепотіла я й поцілувала його в чільце, а маленька пухкенька ручка вхистилася схопити шматок моєї футболки — тепер малий був спокійний: нікуди я не подінусь.

— Де тобі сподобалось найбільше?

Ми сиділи у сховку, перечікуюючи раптовий шквал, щоби потім продовжити нашу прогулянку в задвірках замку. Віллові не подобалось гуляти основною частиною — надто багато людей витріщалося на нього. Але грядки були одним з прихованих скарбів замку, куди доходили далеко не всі. Його тихі фруктові сади відділялися стежками з гальки, і Віллів візок успішно їх долав.

— Тобто?.. І що це?

Я налила суп із термоса й піднесла його до губ.

— Томатний.

— Гаразд. Господи, він гарячий. Зачекай. — Він примружився кудись удалечінь. — У тридцять я піднявся на Кіліманджаро. Це було просто неймовірно.

— Як високо?