Розділ «НЕСПОДІВАНКА МІСТЕРА МІЛБЕРРІ»

— Еге ж, серденько, це немовлятко моє,— відповіла дама, певно, маючи охоту пожартувати.— Гадаю, бідолашка жива й ціла.

Коли стара дама найняла номер, туди внесли кошик і поставили на килимку перед каміном. Господиня за допомогою покоївки почала його розв’язувати. Тепер дитина верещала вже безперестану, аж заходилася від крику.

— Любеньке моє,— приказувала дама, розплутуючи мотузку.— Не плач, твоя матуся хутенько тебе розв’яже. Розкрийте мій саквояж і дістаньте пляшку .молока та кілька собачих сухариків,— звернулася вона до покоївки.

— Собачих? — здивувалась та.

— Еге ж,— засміялася стара жінка.— Моє немовлятко любить собачі сухарики.

Покоївка відвернулася, щоб дістати харчі, і раптом почула позад себе глухий стук; коли обертається — бачить, що поштива дама непритомна простяглась на підлозі. Дитинча, сидячи в кошику, репетувало на все горло. Вкрай розгублена, покоївка тицьнула йому собачий сухар, а тоді заходилась давати раду старій дамі. За хвилину та розплющила очі й озирнулась довкола. Немовля заспокоїлось і, прицмокуючи, смоктало сухар. Дама кинула погляд на дитинча й припала обличчям до грудей дівчині.

— Що це? — здушеним голосом запитала вона.— Ось це, в кошику?

— Дитина, пані,— відповіла покоївка.

— Ви певні, що це не собака? Подивіться ще раз,— наполягала стара дама.

Служниця почувала себе не зовсім певно: їй стало страшнувато, що нікого нема поблизу.

— Хіба ж я не розберу, де дитина, а де собака? — сказала вона.— Це людське дитя, пані.

Стара дама жалібно запхикала.

— Це,— каже,— мені спокута. Я розмовляла з собакою як з людиною, і тепер оце мені наслано покару...

— А що, власне, сталося? — спитала покоївка; її вже діймала цікавість, та й не диво.

— Я сама не знаю,—заявила стара, підводячись на підлозі.— Дві години тому, якщо тільки це був не сон, я виїхала з Фартінго з однорічним бульдогом у кошику. А тепер ви самі бачите, що в ньому.

— Я щось такого не чувала, щоб чари обертали бульдогів на дітей,— промовила покоївка.

— Я теж не знаю, як це робиться,— каже стара.— Та це й байдуже. Я одне знаю: з дому я виїхала з бульдогом, а тепер ось у віщо він перекинувся!

— Це хтось поклав його сюди,— сказала покоївка.— Хтось, кому треба було здихатись дитини, собаку вийняв, а оце поклав.

— І на це треба було неабиякої спритності,— мовила стара дама.— Я випустила кошика з рук хвилин на п’ять, не більше — поки пила чай у Бенбері...

— Це ж тоді вони й устигли впоратись,— висловила здогад покоївка.— Але ж і моторні!