Розділ «НЕСПОДІВАНКА МІСТЕРА МІЛБЕРРІ»

— І дихає? *

— Кепський у вас слух, сер, колії ви не чуєте, як він дихає.

І справді, та істота в кошику сопла так гучно, що чути було й на вулиці. Чоловік прислухався, і йому відлягло від серця.

— Слава тобі, господи! — Він з полегкістю зітхнув і важко впав у крісло біля каміна.— Я про це й не подумав: адже його цілу годину трясло в кошику, і він запросто міг задихнутися під ковдрою... Ні, тепер ніколи не робитиму таких дурних витівок!

— Ви, певне, його любите,— поцікавився я.

Він зиркнув на мене.

— Люблю? Таж це мій син! — І знову зайшовся сміхом.

— О! — вигукнув я.— В такому разі я маю честь говорити з містером Костером Кінгом?

— Костером Кінгом? Моє прізвище Мілберрі...

— А ось же на кошику наліплено, що батько цієї істоти Костер Кінг від Зірки, а мати Дженні Діне від Диявола Дарбі.

Він пильно подивився на мене й хутко поставив між нами стільця. Тепер надійшла його черга подумати, що він розмовляє з божевільним. Але потім йому здалося, що я не дуже небезпечний, і, підійшовши ближче, він заглянув у кошик. І враз у нього вихопився нелюдський зойк. Він стояв по один бік кошика, я — по другий. Крик розбудив собаку: він підвівся, сів і усміхнувся спершу одному з нас, тоді другому. Це був цуцик місяців дев’яти, чистопородний бульдог.

— Моє дитя! — верещав чоловік, аж очі в нього мало не рогом лізли.— Це не моє дитя! Що сталося? Я божеволію?

— Та начебто,— кажу йому.— Не хвилюйтеся і скажіть, що ж ви сподівалися побачити.

— Моє дитя! — кричав він.— Єдине моє дитя, мою дитину!

— Ви хочете сказати — справжню дитину? — допитувавсь я.— Людське дитя? — Дехто так по-чудному говорить про своїх собак, що відразу й не второпаєш.

— Та вже ж,— стогнав чоловік.— Найпрекрасніше дитя на світі, в неділю йому минуло тринадцять тижнів. Учора в нього прорізався перший зуб.

Він аж нетямився, коли кидав погляд на собачу морду. Раз він рвонувся до кошика задушити собаку — мені насилу пощастило врятувати бідолашну тварину.

— Хіба воно винне? — доводив я.— їй-бо, йому прикро не менше, як вам. Це хтось пожартував з вами — вийняв дитину й посадив собаку, якщо взагалі тут коли-небудь була дитина.

— Що ви хочете цим сказати?

— А те,— кажу,— що ви вже даруйте мені, сер, але люди, які возять дітей у собачих кошиках,— вони трохи не сповна... Ви звідки їдете? ^