Розділ «НЕСПОДІВАНКА МІСТЕРА МІЛБЕРРІ»

— Ви одружені? — запитав він.

Хоч це й дивна річ — ні сіло ні впало запитувати таке в служника,— я, однак, не стривожився: адже питала не жінка.

— Та як вам сказати,— відповідаю,— не зовсім.— Я тоді був тільки заручений, та й то не з тією, з якою потім побрався.— Але це нічого, якщо вам треба поради...

— Ні-ні, я не до того,— не дав він мені докінчити.— Тільки, прошу вас, не смійтеся. Якби ви були одружені, ви б краще мене зрозуміли. Є тут у вас тямущі жінки?

— Жінки в нас є,— відповідаю йому.— Але чи тямущі — то це як з якого боку. Звичайні жінки. Вам покликати покоївку?

— Так, так,— зрадів він.— Ні, стривайте, спершу розкриємо.

Він почав розплутувати шворку на кошику, потім кинув її і тихенько засміявся.

— Ні,— каже,— відкривайте ви! Тільки обережніш — на вас чекає несподіванка.

Я не вельми полюбляю несподіванки, бо з досвіду знаю, що здебільшого вони бувають не дуже приємні.

— А що там усередині? — поцікавився я.

— Побачите, коли розв’яжете,— воно не кусається.— І знов сміється.

Ну, нехай, гадаю собі, ризикну, на вигляд ти наче не підозрілий тип. Але потім мені спало на думку щось таке, що я аж завмер зі шворкою в руках.

— А там,— питаю,— не труп?

Він раптом побілів як стіна і схопився за поличку над каміном. .

— Боже мій, ви так не жартуйте! — каже мені.— Я про це й не подумав. Розв’язуйте швидше!

— Гадаю, сер, що краще було б вам це зробити самому,— відказую я. Вся ця історія раптом здалась мені дуже непевною.

— Я не можу,— каже він,— після цих ваших слів... Мене аж колотить. Розв’язуйте швидше й скажіть, чи все гаразд.

Цікавість перемогла. Я розв’язав шворку, підняв покришку й заглянув у кошик. Чоловік стояв, одвернувшись убік.

— Все гаразд? Живий? — питає він.

— Живісінький,— відказую.