РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Гарріс подумав, що йому ще пощастило: якби той чоловік сплутав його зі своїм родичем, то напевне втопив би зовсім.

Щоб плавати з вітрилом, теж потрібні наука й досвід, хоча підлітком я так не думав. Мені тоді здавалося, що це вміння приходить само собою, як уміння грати в гилки або у квача. Я мав товариша, що поділяв цю гадку, і одного дня, коли віяв добрий вітер, ми надумали спробувати. Ми жили тоді в Ярмуті й вирішили прогулятись угору Яром. Найняли вітрильний човен на пристані біля мосту й відпливли.

— Вітрець сьогодні свіжий,— сказав нам човняр, коли ми відчалювали.— Краще візьміть один риф і ходіть крутим бейдевіндом, коли випливете за поворот.

Ми відказали, що неодмінно так і зробимо, бадьоро попрощались і рушили, питаючи себе подумки, де ж це той «крутий бейдевінд», яким ми повинні ходити, і звідки взяти той «риф», і що з ним потім робити.

Ми йшли на веслах, поки місто не сховалося з очей, а потім, випливши на широке плесо, над яким свистів справжній ураган, вирішили, що пора братись до діла.

Гектор — так, здається, звали мого товариша — веслував далі, а я почав розгортати вітрило. То виявилась досить складна справа, але кінець кінцем я з нею впорався. І тоді виникло питання: де ж у вітрила верх, а де низ?

Звичайно, природжений інстинкт відразу підказав нам, що низ — це верх, і ми почали піднімати вітрило на щоглі догори ногами. Дуже довго ми його піднімали, повертаючи і так, і сяк. Йому, видно, здавалося, що ми граємось у похорон і що я зображую небіжчика, а йому дісталась роль савана.

А коли воно нарешті збагнуло, що помилилось, то вдарило мене гіком по голові й відмовилось робити будь-що.

— Намочи його,— порадив Гектор.— Опусти за борт і намочи.

Він пояснив, що на кораблях, перше ніж піднімати вітрила, завжди намочують їх. Я так і зробив, але від цього мені не стало легше. Не дуже приємно, коли навіть сухе вітрило липне тобі до ніг і обмотує голову, а вже коли воно мокре, аж тече з нього, тоді це дратує просто страшенно.

Та кінець кінцем ми таки підняли вітрило, коли взялись до діла вдвох. Поставили його не те що догори ногами, а скорше боком, і прив’язали до щогли фалом, який відрізали задля цього.

Я можу тільки відзначити як факт, що наш човен не перекинувся. А чому він не перекинувся — нього я неспроможний пояснити. Я потім часто думав про це, але жодного задовільного пояснення цього дивовижного факту так і не знайшов.

Можливо, причиною була природна непокірливість усіх речей на світі. Мабуть, човен, спостерігаючи нашу поведінку, дійшов до висновку, що ми надумали задля розваги вчинити гарненьке самогубство, і вирішив поламати наші плани. Це єдина вірогідна гіпотеза, яку я зміг придумати.

З усієї сили чіпляючись обома руками за планшир, ми якось примудрялися не вилетіти за борт, однак це давалось нам нелегко. Гектор сказав, що пірати та інші мореплавці, коли налітає сильний шквал, звичайно прив’язують до чогось стерно й спускають бом-клівер, то чи не спробувати й нам зробити щось таке; та я стояв за те, щоб полишити човнові самому пливти за вітром.

Мою пораду було найлегше виконати, і врешті ми її прийняли: вперто держались і далі за планшир, а човнові полишили пливти як він хоче.

З милю він промчав угору по річці так швидко, як мені відтоді більше не доводилось плавати, та не дуже й хочеться. Потім на повороті накренився так, що вітрило до половини занурилось у воду. А тоді якимсь чудом вирівнявся й помчав просто на довгу обмілину, вкриту м’яким мулом.

Та обмілина врятувала нас. Човен, прооравши кілем мул, зупинився аж на середині її. Побачивши, що нас уже не жбурляє в усі боки, мов горошинки в свинячому міхурі, і що ми можемо рухатись як самі хочемо, ми підповзли до щогли й відрізали вітрило.

З нас було вже досить плавання під вітрилом; ми не хотіли перебирати міри, щоб не набридло. Ми поплавали з вітрилом — поплавали добре, цікаво, відчули весь смак такої плавби, а тепер, для різноманітності, вирішили пливти далі на веслах.

Узявшись за них, ми спробували зіпхнути човен з обмілини, але майже зразу одне весло переломилось. Другим ми почали орудувати дуже обережно, але весла були старенькі, і друге зламалося ще швидше, ніж перше. Далі ми вже не могли зробити нічого.

Перед нами на сотню ярдів тяглась багниста обмілина, а позаду була вода. Єдине, що нам лишалося,— це сидіти й чекати, поки хтось нагодиться й побачить нас.