РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

З одним моїм знайомим юнаком трапилась дуже сумна пригода, коли він уперше спробував гнати дощаник. У нього відразу все пішло так добре, що він набрався самовпевненості й ходив уперед та назад по дощанику, орудуючи жердиною з такою недбалою грацією, що аж любо було дивитись. Він ішов на перед дощаника, впирав жердину в дно, а тоді перебігав на задній кінець, мов справжній досвідчений човняр. Виходило просто чудово!

Так само чудово було б і далі, якби він, на нещастя, замилувавшись краєвидом, не ступив одного абсолютно зайвого кроку, коли біг назад, і не зійшов зовсім з дощаника. Жердина глибоко вгрузла в мул, і він повиснув на ній, а дощаник поплив далі. В тій позі йому не під силу було зберігати гідність. Якийсь шибеник, що йшов берегом, негайно загукав до свого приятеля, що відстав від нього: «Йди швидше подивися — мавпа на тичці!»

Я не міг порятувати товариша, бо, як на те, ми не взяли з собою про всяк випадок другої жердини. Я міг тільки сидіти й дивитись на нього. Я довіку не забуду виразу його обличчя в той час, коли жердина повільно хилилась під його вагою: в тому виразі відбивалася глибока думка.

Я спостерігав, як він помалу опустився в воду, а потім вибрів на берег, мокрий і невеселий. Я не міг стримати сміху, такий кумедний був у нього вигляд. Я довго потихеньку хихотів, та раптом збагнув, що, як добре подумати, мені має бути не до смішків. Я ж був сам на дощанику, без жердини, зовсім безпорадний, і мене несло за водою — можливо, до водоскиду в греблі.

Тоді мене взяла просто-таки злість на товариша, що отак по-дурному зійшов за борт. Невже він не міг хоч би жердину мені залишити?

Так я проплив із чверть милі, а тоді побачив рибальський дощаник, що стояв на якорі серед річки. В ньому сиділо двоє старих рибалок. Вгледівши, що я пливу прямо на них, вони стали кричати, щоб я звернув.

— Не можу! — заволав я у відповідь.

— Та ти й не пробуєш! — гукнули вони.

Підпливши ближче, я пояснив їм, у чому річ, і вони перехопили мене й позичили свою жердину. До греблі лишалося всього з півсотні ярдів. Я й досі радий, що ті рибалки трапилися там.

Вперше я вибрався поплавати на дощанику з трьома приятелями, що мали навчити мене орудувати жердиною. Ми не могли вийти всі разом, тому я сказав, що піду на річку перший, візьму дощаник і трохи побовтаюсь сам, спробую, як воно, поки прийдуть вони.

Але взяти дощаник мені не пощастило — всі вже були розібрані. І мені більш нічого не лишалось, як сидіти на березі, дивитись на річку й дожидати приятелів.

Незабаром мою увагу привернув один чоловік, що плавав на дощанику. Мене здивувало те, що куртка й кашкет на ньому точнісінько такі, як на мені. Він, видно, був новачок у цьому ділі, й спостерігати його було дуже цікаво. Нізащо в світі не можна було вгадати, що станеться наступного разу, коли він упре жердину в дно: він, певне, й сам цього не знав. То він штовхав свій дощаник проти води, то за водою, а то просто крутився на місці кругом жердини. Та хоч би що в нього виходило, він здавався однаково здивованим і невдоволеним.

Досить скоро він привернув до себе увагу всіх людей на березі, і вони почали битись об заклад, який буде результат наступного поштовху.

Тим часом на другому березі з’явилися мої приятелі. Вони теж задивились на цього чоловіка. Він саме стояв до них спиною, і вони бачили тільки його куртку та кашкет. Вони відразу вирішили, що це не хто інший як я, їхній щирий товариш, роблю тут із себе таке посміховище, і радість їхня не мала меж. Вони почали немилосердно глузувати з бідолахи.

Я спочатку не здогадався про їхню помилку й подумав: «Яка невихованість — отак поводитися з чужісінькою людиною!» Хотів був уже сердито гукнути, спинити їх, та раптом здогадався, в чому річ, і потихеньку сховався за дерево.

Як же вони тішились, висміюючи того чоловіка! Добрих п’ять хвилин стояли вони гам і кричали йому всяку гидоту, дражнили його, глузували, кепкували, збиткувалися з нього. Обсипали його всіма старими, заяложеними дотепами і навіть вигадали декілька нових. Жбурляли в нього всіма родинними жартами, що мали обіг у нашому дружньому колі й напевне були зовсім незрозумілі йому. Нарешті він, неспроможний більше витримувати ці брутальні насмішки, обернувся до них — і вони побачили його обличчя!

Мені приємно було відзначити, що в них збереглося ще досить почуття сорому, щоб зніяковіти. Вони почали виправдовуватись і пояснювати, що помилились: думали, що він їхній знайомий. І висловили надію, що він не має їх за людей, здатних так ображати когось, крім своїх близьких приятелів.

І, звичайно, те, що вони вважали того чоловіка за свого знайомого, виправдовує їх. Гарріс колись розповів мені про одну пригоду, що сталася з ним у Булоні, під час купання в морі. Він плавав недалеко від берега, коли раптом відчув, що хтось ухопив його за в’язи й силоміць тягне під воду. Гарріс почав шалено пручатись, але той, хто його вхопив, був справжній Геркулес, і всі Гаррісові зусилля були марні. Врешті він покинув борсатись і вже відганяв думки про земне, але ворог раптом пустив його.

Гарріс став на ноги й обернувся обличчям до свого можливого вбивці. Той стояв просто перед ним і щиро реготав, але в ту мить, коли побачив Гаррісове обличчя, відсахнувся й страшенно збентежився.

— Ох... вибачте, будь ласка...— промимрив він, затинаючись.— Я гадав — це мій приятель!