РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Нарешті ми домовилися, що Гарріс і Джордж гребтимуть, поки минемо Редінг, а далі я потягну човен на буксирі. Гребти у важкому човні проти сильної течії — така робота не дуже надить мене тепер. То колись давно я сам набивався на важку працю, а тепер я волію полишати цю втіху молодим.

Я помічав, що більшість старих, досвідчених веслярів виявляє таку скромність, коли треба добре помахати веслами. Досвідченого весляра завжди можна впізнати по тому, як він, розлігшись на подушках на дні човна, підбадьорює гребців байками про свої подвиги минулого літа.

— І оце ви називаєте важкою роботою? — тягне він, задоволено пахкаючи люлькою і звертаючись до двох упрілих новачків, що вже півтори години без перепочинку гребуть проти швидкої течії.— Та ми з Джеком і Джімом Біфлзом торік улітку за півдня пропливли від Марло до Горінга, ні разу не спинившись! Пам’ятаєш, Джеку?

Джек, що на носі човна вимостив собі постіль з усіх пледів та плащів, які знайшов, і вже дві години спить там, трохи пробуркується, почувши крізь сон це запитання, й починає згадувати той день з додатковими подробицями: що течія тоді всю дорогу була якась незвичайно сильна і весь час віяв різкий супротивний вітер.

— Десь із тридцять чотири милі ми тоді пропливли,— вкидає перший, простягаючи руку по ще одну подушку, щоб підкласти під голову.

— Ну, не прибріхуй, Томе,— докірливо мурмоче Джек.— Щонайбільше тридцять три.

І обидва, Том і Джек, знесилені такою втомливою розмовою, знову засинають. А двоє простосердих юнаків, страшенно горді від того, що їм припало везти в човні двох таких видатних веслярів, як Том і Джек, надсаджуються ще дужче.

Коли я сам був молодий, то частенько чув такі байки від старших, і слухав їх роззявивши рота, і жадібно ковтав кожне слово, ще й просив добавки. Але нове покоління, здається, вже втратило цю наївну віру. Ми — Джордж, Гарріс і я — торік улітку якось узяли з собою на Темзу одного «зеленого» й усю дорогу щедро пригощали його постійними веслярськими байками про наші подвиги на річці.

Ми розповіли йому всі традиційні, освячені часом побрехеньки, що багато років вірою й правдою служили всім темзинським веслярам, і додали сім цілком нових, оригінальних, що їх вигадали самі, в тому числі одну цілком правдоподібну історію, засновану на майже дійсному випадку, що в трохи інакшій формі трапився кілька років тому з одними нашими знайомими,— історію, якій спокійнісінько могла б повірити й мала дитина.

І що б ви думали? Той молодик тільки глузував із нас і вимагав, щоб ми повторили свої подвиги зараз, і закладався, що ми не зможемо цього зробити.

Цього ранку ми розговорилися про різні випадки з нашої веслярської практики й почали згадувати перші свої спроби в мистецтві веслування. Найперший мій спогад із цієї царини — це як ми ще хлопчаками вп’ятьох склались по три пенси і спустили на озеро в Ріджент-парку досить чудернацьку саморобну споруду, а потім сушились у сторожці парку.

Ця пригода не відбила в мене потягу до води, скорше навпаки, і потім я чимало плавав на плотах у ставках за містом. Таке плавання куди цікавіше й багатше гострими відчуттями, ніж може здатися, надто коли ви випливете на середину, а на березі раптом з’явиться з великим дрючком у руці власник матеріалів, з яких ви спорудили пліт.

Побачивши його, ви раптом відчуваєте, що вам чомусь не хочеться товариства, не хочеться ні з ким розмовляти, і, якби можна було зробити це, не здавшись нечемним, ви воліли б уникнути зустрічі з ним. Тому ви зразу спрямовуєте пліт до протилежного берега, щоб тихенько й хутенько піти собі додому, вдаючи, ніби ви його не помітили. А він, навпаки, жадає взяти вас за руку й поговорити з вами.

Виявляється, що він знає вашого батька й близько знайомий з вами самими, але й це чомусь не приваблює вас до нього. Він каже, що навчить вас, як брати його дошки й робити з них пліт, але з огляду на те, що ви вже й самі це добре вмієте, його пропозиція, хоч, безперечно, дуже щира й ласкава, здається вам зайвою, і ви не хочете завдавати йому клопоту, прийнявши її.

Однак ваша стриманість нітрохи не остуджує його палкого бажання зустрітися з вами, і те завзяття, з яким він бігає сюди й туди по березі, щоб у потрібну хвилину опинитись там, де ви сходитимете з плота, й привітати вас, справді вельми для вас почесне.

Якщо він огрядний і задишкуватий, ви легко можете ухилитись від виявів його люб’язності; але, як він молодий і довгоногий, зустріч неминуча. Розмова, правда, виходить зовсім коротенька, і говорить переважно він. Ваша участь у ній обмежується майже виключно односкладовими вигуками, і при першій нагоді ви вириваєтесь із його рук і покидаєте його, навіть не попрощавшись.

На плотах я поплавав місяців зо три, а набувши достатнього досвіду в цій галузі мистецтва, вирішив навчитись веслувати по-справжньому й записався в один з веслярських клубів на річці Лі.

Плавання човном по цій річці, особливо в суботу по обіді, дуже швидко розвиває неабияку вправність у кермуванні човном, а також спритність, потрібну для того, щоб ухилятися від барж або від човнів, якими кермують хулігани. Крім того, там ви маєте досить нагод навчитися моторно і з невимушеною грацією падати на дно човна, щоб вас не збило в воду чиєюсь буксирною линвою.

Але стильного веслування ви там не навчитеся. Стиль я виробив, тільки потрапивши на Темзу. Тепер моїм стилем веслування всі захоплюються. Кажуть, що він дуже оригінальний.

Джордж не бував на воді й навіть біля води до шістнадцяти років. А тоді він і ще восьмеро громадян приблизно такого ж віку якось у суботу подалися до К’ю з думкою найняти там човен і прогулятись ним до Річмонда й назад; один із них, патлатий юнак на прізвище Джоскінс, запевнив їх, що це чудова розвага: він раз чи двічі плавав у човні по Серпентайну[19].