РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

— Ні, не казав,— буркнув Гарріс.— Я казав — дванадцять. Що я, рахувати не вмію?

Як там було насправді з тими лебедями, ми так і не дізнались. Уранці ми спитали про них Гарріса, але він тільки перепитав: «Які лебеді?» — і, видно, подумав, що нам із Джорджем щось приснилося.

О, як гарно було нам удома, в човні, після всіх наших пригод і страхів! Ми з Джорджем як слід наїлись і хотіли зробити грог, але не змогли відшукати віскі. Ми почали допитувати Гарріса, що він із ним зробив, але Гарріс скорчив таку міну, ніби він взагалі не знає, що воно за віскі і про що ми говоримо. Монтморепсі мав такий вигляд, ніби він щось знає, але не казав нічого.

Тієї ночі я спав добре і спав би ще краще, якби не Гарріс. Я невиразно пам’ятаю, що він будив мене за ту ніч разів із десять, лазячи по всьому човну з ліхтарем і розшукуючи свою одежу. Та одежа, здається, не давала йому спокою цілу ніч.

Двічі він піднімав Джорджа й мене і дивився, чи ми не лежимо на його штанях. За другим разом Джордж розлютився.

— На якого біса тобі ті штани серед ночі? — спитав він обурено.— Чого ти не спиш, як порядні люди?

А прокинувшися ще раз, я почув, як Гарріс клопочеться, що не може знайти шкарпеток; останній мій невиразний спомин — хтось перекочує мене зі спини на бік і Гаррісів голос мурмоче, що це якась комедія, та й годі: парасолька мов крізь землю провалилась.