РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

— Якщо ніколи не випробовувати нічого нового, то звідки ти можеш дізнатись, яке воно? Такі люди, як ти, гальмують світовий прогрес. А згадай хоч би того, хто придумав чайну ковбасу.

Наше ірландське рагу вдалося на славу. В ньому було щось таке незвідане, свіже. Я, мабуть, ніколи ще не вечеряв з більшим апетитом. Звичні, банальні страви так страшенно набридають, а тут була зовсім нова, не схожа смаком ні на що в світі.

А до того ж і ситна. Адже в неї стільки добра пішло, як сказав Джордж. Правда, горох і картопля могли б бути трохи м’якші, але ми всі мали добрі зуби, отож не дуже зважали на те. Зате юшечка — то вже була справжня мрія! Може, густувата для слабкого шлунка, зате яка поживна!

Закінчили вечерю чаєм і пирогом з вишнями. Поки ми пили чай, Монтморенсі зав’язав бій з чайником, але зазнав ганебної поразки.

Під час усієї подорожі він виявляв велике зацікавлення чайником. Сидів і спантеличено стежив, як він кипить, а час від часу гарчав, пробуючи його роздратувати. А коли чайник починав клекотіти й парувати, Монтморенсі сприймав те як виклик і поривався напасти на нього, але якраз у ту мить хто-небудь із нас схоплювався й забирав здобич у нього з-під носа.

Але того дня він вирішив випередити всіх. Тільки-но чайник засичав, Монтморенсі встав, загарчав і з грізним виглядом рушив на нього. Чайник був невеликий, але повний відваги й ураз сердито чмихнув на фокстер’єра.

— А, ти ось як! — загарчав Монтморенсі, вищиривши зуби.— Я тебе навчу, як заводитися з порядним трудящим псом, ти, нещасний носатий нечупаро! Ану, держись!

І, кинувшись на бідолашного чайничка, ухопив його зубами за носик.

А тоді вечірню тишу розітнуло несвітське скавчання, і Монтморенсі, вискочивши з човна, тричі оббіг довкола всього острова зі швидкістю тридцять п’ять миль на годину, раз по раз спиняючись, щоб тицьнутися мордою в холодненьку калюжу.

Від того дня Монтморенсі дивився на чайник водночас із шанобливим страхом, недовірою й ненавистю. Тільки-но побачивши його, він гарчав і, підібгавши хвоста, квапливо задкував геть. А коли чайник ставили на спиртівку, вмить вимітався з човна й сидів на березі, поки ми не скінчимо чаювати.

Після вечері Джордж видобув банджо й хотів заграти, але Гарріс запротестував: сказав, що в нього болить голова і він навряд чи витримає. Джордж почав його запевняти, що музика поможе йому,— мовляв, музика заспокоює нерви й утамовує головний біль,— і бренькнув двічі-тричі, Гаррісові для проби.

Але Гарріс сказав, що нехай уже краще болить голова.

Джордж так досі й не навчився грати на банджо. Занадто багато зустрічав він перешкод у цьому ділі. Двічі-тричі він пробував трохи повправлятися вечорами під час нашої подорожі, але нічого не вийшло. Гарріс починав сипати такими словами, що в будь-кого відбили б охоту, а на додачу ще й Монтморенсі вив безперестану весь час, поки Джордж грав. Отже, йому просто-таки не дали навчитись.

— Якого він дідька завжди так виє, коли я граю? — обурено питав Джордж, націлюючись у Монтморенсі черевиком.

— А якого дідька ти завжди так граєш, коли він виє? — відповідав Гарріс, перехоплюючи той черевик.— Не чіпай його. Він не винен. У нього добрий музичний слух; як же йому не вити від твоєї музики?

І Джордж вирішив відкласти навчання, поки не вернеться додому. Але й дома умови були не дуже сприятливі. Тільки-но він почне, вже йде місіс Попетс і каже, що дуже перепрошує, їй самій подобається слухати, але та пані, що живе над нами, при надії, і лікар боїться, щоб дитині не зашкодило.

Тоді Джордж спробував виходити пізно ввечері і вправлятись на площі. Але мешканці довколишніх будинків поскаржились поліції, і одного вечора його там заарештували. Докази проти нього були незаперечні, і його зобов’язали не порушувати тиші протягом шести місяців.

Після цього він, видно, охолов до музики. Коли минули ті шість місяців, він зробив дві чи три нерішучі спроби поновити навчання, але йому знов довелось боротися, з такою самою холодністю й браком співчуття в людях, що його оточували, і він дуже скоро зневірився остаточно, дав у газету оголошення про те, що продає свій інструмент із великою знижкою як «більше не потрібний власникові», й почав навчатися фокусів з картами.

Видно, це взагалі дуже невдячне діло — вчитися грати на будь-якому музичному інструменті. Здавалося б, суспільство задля власного добра повинне всіляко допомагати кожному, хто зважився набути такого вміння. Та де там!

Я знав одного молодого хлопця, що вчився грати на козиці. Ви не повірите, який опір доводилось йому переборювати! Навіть у себе вдома він не знаходив, так би мовити, активної підтримки. Батько його з самого початку рішуче виступив проти цього задуму й говорив про нього без найменшої симпатії.