РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

— Та всього чотири,— сказав Джордж.— Якщо він не спить, усе буде гаразд.

— А як спить? — засумнівався я, але ми відігнали цю думку.

Порівнявшись із першим островом, ми гукнули Гарріса, але відгуку не почули. Тоді ми перейшли до другого, гукнули й там — результат був той самий.

— А, згадав,— сказав Джордж.— Біля третього.

Сповнені надій, побігли ми до третього і знов закричали.

Відповіді не було!

Становище робилося серйозним. Уже минула північ. Заїзди в Шіплейку й Генлі напевне переповнені, а не могли ж ми ходити по селищу, стукати серед ночі в кожні двері та питати, чи не можна тут найняти кімнату! Джордж запропонував вернутись у Генлі й напасти на полісмена, щоб нас замкнули на ніч у поліції. Та нас стримала думка: «А що, як полісмен тільки дасть здачі, а заарештувати нас не схоче?»

Так можна цілу ніч проходити, б’ючись із полісменами... Та й крім того, легко перебрати міру й дістати півроку ув’язнення.

В розпачі ми попхалися крізь темряву туди, де, як здавалось нам, чорнів четвертий острів, але й там нічого не досягли. А мряка тим часом перейшла в справжній дощ, і вщухати він, видно, не збирався. Ми промокли до рубця й змерзли як цуцики. Нас уже брав сумнів, чи справді там лише чотири острови, чи більше, і чи ми взагалі поблизу островів, чи, може, за добру милю від них, якщо взагалі не хтозна-де: в темряві все здавалося таким чудним і незнайомим! Ми почали розуміти страждання тих дітей з казки, що заблудились у лісі.

І саме тоді, коли ми вже втратили будь-яку надію... Так, я знаю, саме в таку мить надходить рятунок в усіх романах і казках, але що я можу вдіяти? Починаючи писати цю книжку, я вирішив бути абсолютно правдивим у всьому і буду правдивим навіть тоді, коли для цього доведеться вдатись до заяложених фраз. А це справді сталося саме тоді, коли ми вже втратили будь-яку надію, і так я й мушу сказати.

Отже — коли ми вже втратили будь-яку надію, я раптом угледів трохи нижче від нас Якесь чудне світло, що мерехтіло між деревами коло другого берега. На мить у мене майнула думка про духів — таке примарне, таємниче було те світло. А ще за мить мені сяйнуло в голові, що це наш човен, і я так дико загорлав, що, мабуть, сама ніч стрепенулась у своїй постелі.

З хвилину ми чекали, затамувавши дух, а потім — о божественна музика темряви! — до нас долинула відповідь — гавкіт Монтморенсі. Ми знов закричали, досить гучно, щоб розбудити ведмедя в барлозі, і нарешті,— як нам здалось, через годину, а насправді, мабуть, усього через п’ять хвилин,— побачили освітлений човен, що повільно сунув по чорній воді, й почули сонний Гаррісів голос, що питав, де ми.

Гарріс поводився, якось дивно. В його млявості відчувалося щось більше, ніж звичайна втома. Він пристав до берега в такому місці, де ми ніяк не могли спуститися в човен, і вмить заснув. Нам довелося знов без кінця кричати, щоб розбудити його ще раз і трохи привести до тями, але нарешті ми цього добились і щасливо залізли в човен.

Аж тоді ми додивилися, що обличчя в Гарріса якесь смутне. Він був схожий на людину, що побувала у великій халепі. Ми спитали, чи не сталося чого, і він відповів:

— Лебеді

Ми, виявляється, поставили човен біля лебедячого гнізда, і незабаром після того, як ми з Джорджем пішли, прилетіла лебедиця й збила цілу бучу. Гарріс відігнав її, й вона полетіла геть, але незабаром вернулася зі своїм лебедем. Гарріс розповів, що йому довелося витримати справжній бій з цією парою, але кінець кінцем відвага й спритність узяли гору, і він їх переміг.

Та за півгодини вони повернулися з вісімнадцятьма іншими лебедями! Як ми зрозуміли з Гаррісової розповіді, бій був жахливий. Лебеді намагались витягти його й Монтморенсі з човна й утопити, і він чотири години героїчно оборонявся й побив їх усіх; вони попливли геть умирати.

— Скільки, ти сказав, було тих лебедів? — спитав Джордж.

— Тридцять два,— сонно відповів Гарріс.

— А ти ж казав щойно — вісімнадцять,— зауважив Джордж.