РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Мій знайомий спершу вставав і вчився грати рано вранці, але від такої практики йому довелось відмовитися через сестру. Вона була дуже релігійна й казала, що так починати день — це великий гріх.

Тоді він став грати пізно ввечері, коли вся родина полягає спати. Але й з цього добра не вийшло, бо весь дім набув лихої слави. Люди, що пізно вертались додому, зупинялись на вулиці й прислухались, а другого ранку розповідали по всьому місту, що цієї ночі в домі містера Джефферсона сталося жахливе вбивство, й запевняли, ніби чули зойки жертви, брутальну лайку та прокльони вбивці, благання пощади і передсмертне харчання.

Тоді хлопцеві дозволили вправлятися вдень у кухні, позачинявши всі двері; але, незважаючи на всі ці запобіжні заходи, найвдаліші пасажі звичайно долітали до вітальні й доводили його матір трохи не до сліз.

Вона казала, що ці звуки нагадують їй про її бідолашного батька (його, сердегу, проковтнула акула, коли він купався біля берегів Нової Гвінеї; яка тут є аналогія, вона не вміла пояснити).

Потім для молодого Джефферсона збили будочку в самому кінці саду, за чверть милі від будинку, й він мусив носити свою машинерію туди, коли хотів пограти. Але часом до них навідувався який-небудь гість, що не знав нічого про все це діло, і його забували попередити; він виходив погуляти в садку і раптом опинявся в межах досягу звуків козиці, не підготований і навіть не знаючи, що воно таке. Хто був сильніший духом, той тільки падав непритомний, а люди звичайні божеволіли.

Треба визнати, що перші спроби аматорів гри на козиці справді бувають дуже невтішні. Я сам це відчув, коли слухав мого юного приятеля. Здається, грати на цьому інструменті — досить важке діло. Треба, перше ніж почнеш, запастися повітрям на всю мелодію — принаймні такий висновок я зробив, слухаючи Джефферсона.

Починав він чудово, завзятою, ніби виклик на бій, нотою, від якої вас аж з місця поривало. Та що далі, то дужче сходив на «піано», а останній куплет звичайно завмирав на середині й кінчався булькотінням і сичанням.

Треба мати міцне здоров’я, щоб грати на козиці.

Молодий Джефферсон навчився грати на ній тільки один мотив, але я ні разу не чув, щоб хто нарікав на бідність його репертуару. То був мотив пісні «Йдуть Кембли в бій, ура, ура!», як він казав, хоч батько його завжди вважав, ніби це «Шотландські дзвіночки». Видно, ніхто не знав напевне, що воно таке, але всі погоджувалися, що звучить воно справді по-шотландському.

Гостям дозволяли вгадувати по три рази, і майже всі за кожним разом помилялись.

Після вечері в Гарріса зіпсувався настрій. Мабуть, винне було рагу — адже він не звик до таких розкошів. Отож ми з Джорджем лишили його в човні, а самі пішли погуляти по Генлі. Він сказав, що вип’є чарочку віскі, викурить люльку й приготує все на ніч. А ми, як вернемося, щоб його покликали, тоді він припливе й забере нас на острів.

— Та гляди не засни,— сказали ми, рушаючи.

— Авжеж, після такого рагу заснеш,— буркнув він і поплив назад до острова.

Генлі вже готувалось до човнових перегонів, і там було дуже людно. Ми зустріли в містечку чимало знайомих, і в їхньому приємному товаристві час минав швидко; була вже одинадцята година, коли ми пустились у чотиримильну дорогу додому,— адже ми на той час уже звикли називати своє суденце домом.

Ніч була похмура, холодна, з мрякою. Ми плентались темними, безмовними полями, і тихо розмовляли, самі не знаючи, тією дорогою йдемо чи ні, й думали про затишний човен, про яскраве світло, що пробивається крізь туго натягнений брезент, і про Гарріса, й про Монтморенсі, й про пляшку з віскі, і нам хотілося швидше опинитись там.

Ми уявляли самих себе в човні, стомлених і трохи зголоднілих; малювали в думці темну річку, невиразні маси дерев, а під ними наше рідне суденце, таке затишне, тепле й веселе, схоже з берега на велетенського світляка.

Ми немов бачили самих себе за пізньою вечерею, як наминаємо печеню, подаємо один одному товсті скибки хліба, і немов чули бадьорий брязкіт ножів та власний гомін і сміх, що сповнює весь намет і виливається надвір, у нічну темряву. І поспішали, щоб побачити й почути все це насправді.

Нарешті ми вийшли на бечівник і зраділи, бо доти взагалі не знали, чи ми йдемо до Темзи, чи від неї, а коли ви втомлені й уже хочете спати, така непевність дратує. Коли ми минали Шіплейк, на дзвіниці вибило чверть до дванадцятої, і тоді Джордж замислено спитав:

— Ти не пам’ятаєш, біля котрого острова стоїть наш човен?

— Ні,— відповів я і теж задумався.— Не пам’ятаю. А скільки їх там?