РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Перед Кукемом ми запливли в заводь, зупинились і попили чаю, а як минули шлюз, уже вечоріло. Знявся досить свіжий вітер — навдивовижу, попутний. Бо на Темзі, хоч би в якому напрямі ви пливли, вітер завжди буває супротивний. Коли вирушаєте в одноденну прогулянку, зранку вітер дме вам просто в обличчя, і ви півдня гребете, думаючи, як легко буде вам вертатись під вітрилом. А після полуденного чаю він раптом міняється, і всю дорогу додому вам знов доводиться гребти проти вітру.

Ну, а коли забудете взяти вітрило, тоді вітер неодмінно буває попутний і туди, й назад. Та що вдієш! Наше земне життя — це тільки випробування, і людина народжується для прикрощів, як риба для води.

Одначе цього вечора десь там помилились і спрямували вітер не в обличчя нам, а в спину. Та ми не стали виказувати радості, а хутенько, поки там не схаменулися, розпустили вітрило й порозлягались у човні в задумливих позах, а вітрило надулось, нап’ялось, і щогла зарипіла, і човен полетів.

Я стернував.

Ніколи н не відчуваю більшого захвату, ніж тоді, коли пливу під вітрилами. Бо ніколи людина не буває ближча до польоту — хіба що вві сні. Прудкий вітер неначе несе вас на своїх крилах — не знати куди. Ви вже не повільне, незграбне, мізерне створіння з праху, що тільки плазує по землі; ви — частина природи! Ваше серце б’ється влад з її серцем, її прекрасні руки обіймають вас, пригортають до грудей! Ваш дух злився з її духом, ваше тіло легке-легке! Ви чуєте пісню повітряних голосів. Земля здається далекою й маленькою; а хмари, що плинуть у вас над головою,— ваші сестри, і ви простягаєте до них руки.

Ми були на річці самі, тільки далеко попереду виднів рибальський дощаник, що стояв на якорі серед річки; в ньому сиділо троє рибалок. А ми линули по воді, між лісистими берегами, і ніхто не озивався.

Я стернував.

Підпливши ближче, ми розгледіли, що троє рибалок у дощанику — літні, поважного вигляду люди. Вони сиділи на стільцях і пильно стежили за поплавцями. А червоне призахідне сонце лило містичне світло на води, і вогнем запалювало високі верховіття лісу, і осявало золотим сяйвом громаддя хмар. То була година глибокого чару, година екстатичних надій і жадань. Наше маленьке вітрило чітко вирізнялось на тлі пурпурового неба, а довкола нас уже стелився присмерк, огортаючи світ веселковими тінями, а позаду насувалась ніч.

Здавалося, ніби ми — рицарі зі старовинної легенди й пливемо через якесь чарівне озеро в незнане царство смеркання, у великий край сонячного заходу.

Ми не допливли до царства смеркання: ми врізались у дощаник, де сиділо троє старих рибалок. Спочатку ми самі не знали, що сталося, бо нічого не бачили за вітрилом, але з висловів, що залунали у вечірньому повітрі, здогадалися, що наблизились до якихось людей і що ті люди невдоволені й роздратовані.

Гарріс спустив вітрило, і ми побачили, що скоїлось. Ми звалили тих трьох дідків із стільців на одну купу посеред дощаника, і тепер вони повільно, морочливо розплутувались і оббирали з себе рибу, а заразом кляли нас — не звичайними повсякденними лайками, а довгими, старанно продуманими, всеосяжними прокльонами, що охоплювали весь наш життєвий шлях, сягали в найдальше майбутнє й поширювались і на нашу рідню та все пов’язане з нами. Одно слово, то були добротні, фундаментальні прокльони.

Гарріс сказав їм, нехай краще подякують нам за невеличку розвагу після цілоденного сидіння з вудкою, і додав, що йому соромно й прикро чути, як люди в їхніх літах отак дають волю язикам.

Але ніщо не помогло.

Після цього Джордж заявив, що далі стернуватиме він. Мовляв, від таких високих натур, як я, не можна вимагати, щоб вони марнували себе на таке прозаїчне діло; краще доручити його простому смертному, поки ми ще не потопились. Він узявся за стернові шворки й довів човен до Марло.

В Марло ми залишили човен біля мосту, а самі пішли ночувати в «Корону».