РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

В ту мить нам з’явився ангел у подобі маленького хлопчика (справді, я не можу навіть уявити, якої кращої подоби може прибрати ангел-рятівник). В одній руці він ніс бідончик з пивом, а в другій мав уривок шворки, якою стьобав кожен плескатий камінь на дорозі, а потім смикав її вгору, викликаючи навдивовижу неприємний звук, схожий на болісний стогін.

Цього посланця небес (у чому пересвідчилися дуже скоро) ми спитали, чи не знає він десь тут самотньої хатини, мешканці якої нечисленні й кволі (бажано — літні жінки чи паралізовані чоловіки), а отже, їх легко залякати, щоб вони відступили свої ліжка на одну ніч трьом готовим на все відчайдухам. А як ні, то чи не порадить він нам якогось порожнього хліва, або покинутої вапняної печі, або ще чогось такого. Хлопчик не знав жодного такого місця — принаймні поблизу,— але сказав, що, як ми хочемо, можна піти з ним: в них удома є вільна кімната, і мати може пустити нас переночувати.

При світлі місяця ми кинулись йому на шию й почали дякувати. З цього б вийшла дуже гарна сцена, якби наше зворушення не приголомшило хлопця настільки, що він, неспроможний витримати його тягаря, впав додолу, а ми всі попадали на нього зверху. Гарріс від радості трохи не зомлів і врятувався тільки тим, що вхопив хлопців бідончик і одним духом вицмулив половину пива; аж тоді йому полегшало і він кинувся бігти, полишивши нам із Джорджем нести речі.

В хатині, де жив хлопчик, було чотири кімнатки; його мати, добра душа, дала нам на вечерю підсмаженого сала, і ми його ум’яли все — п’ять фунтів,— а тоді ще пирога з повидлом і два чайники чаю. Потім ми полягали спати. Ліжок у кімнатці було двоє: одна розкладачка два з половиною фути завширшки, і на ній лягли ми з Джорджем, зв’язавшися простиралом, щоб не повипадати, а друге — хлопчикове, і його Гарріс зайняв сам. Уранці ми побачили, що його ноги на два фути вистромляються крізь бильця, і, вмиваючись, повісили на них свої рушники.

Наступного разу, попавши в Дечіт, ми вже не перебирали заїздами.

Ну, а цього разу нічого цікавого з нами там не трапилось, і ми довели човен на буксирі майже до Мавпячого острова, а там зупинились і пообідали. В обід ми їли холодну печеню, але виявилося, що ми забули взяти до неї гірчицю. Я не пам’ятаю, щоб мені коли-небудь до того чи після того так хотілося гірчиці, як тоді. Взагалі я не дуже люблю гірчицю і їм її досить рідко, але тоді я віддав би за неї все на світі. Коли мені чогось прикро захочеться, а дістати його не можна, тоді мені за нього нічого не шкода.

Гарріс теж сказав, що віддав би все на світі за ложку гірчиці. Якби хтось ту хвилину прийшов до нас із баночкою гірчиці, то ми би облагодити найвигіднішу в історії людства комерційну справу. То була єдина, неповторна нагода для всіх охочих заволодіти світом.

А втім... Напевне, і Гарріс, і я, одержавши гірчицю, спробували б відкрутитись від обіцянки. Згарячу ми буваємо хтозна-які щедрі й марнотратні, а потім, звичайно, подумаєш — і бачиш, що пропонована ціна аж занадто невідповідна вартості потрібної вам речі. Я колись чув, як один чоловік, сходячи в Швейцарії на гору, казав, що віддав би все на світі за склянку пива, а коли дійшов до хатинки, де продавалось пиво, то зчинив страшенну бучу, коли з нього заправили п’ять франків за пляшку світлого. Сказав, що це безсоромне здирство, а потім написав про це до «Таймсу».

Через відсутність гірчиці в човні запанував гнітючий настрій. Ми мовчки жували печеню. Життя здавалось порожнім і нецікавим. Ми згадували щасливі дні дитинства й зітхали. Правда, коли ми взялися до пирога з яблуками, то трохи повеселіли, а коли Джордж розшукав на дні кошика бляшанку ананасів і викотив її насеред човна, ми відчули, що жити на світі все ж таки варто.

Ми, всі троє, дуже любимо ананаси. Ми розглядали малюнок на бляшанці, думали про солодкий сік і всміхались один до одного. Гарріс уже держав напоготові ложку.

Потім ми почали шукати ніж, щоб відкрити бляшанку. Ми перевернули все в кошику. Ми витрусили саквояжі. Ми попіднімали дошки настилу на дні човна. Ми повиносили все на берег і перетрусили. Консервного ножа не було ніде.

Гарріс спробував відкрити бляшанку складаним ножем, але тільки зламав лезо й сильно врізав палець. Джордж застосував для цієї мети ножиці — вони відскочили й трохи не виштрикнули йому ока. Поки мої товариші перев’язували свої рани, я спробував пробити в бляшанці дірку гострим кінцем човнового гака, але гак сковзнув і скинув мене у твань між човном і берегом, а бляшанка, неушкоджена, покотилась і розбила чашку.

Тоді вже нас узяло за печінки. Ми винесли ту бляшанку на берег, Гарріс сходив на поле й приніс велику гостру каменюку, а я вернувся в човен і вийняв з гнізда щоглу. Джордж держав бляшанку, Гарріс приставив до неї гострим кінцем каменюку, а я взяв щоглу за тонший кінець, зібрав усю силу, розмахнувся й ударив по каменюці.

Того дня Джорджеві врятував життя його солом’яний бриль. Він досі зберігає його (чи те, що лишилось від нього) і зимовими вечорами, коли димлять люльки й хлопці вихваляються небезпеками, яких їм доводилось зазнати, Джордж приносить той бриль, показує всім і ще раз оповідає захопливу повість — щоразу з новими перебільшеннями,

Гарріс відбувся легким пораненням.

Після цього я сам узявся за бляшанку і гамселив її щоглою, поки зовсім знемігся й зневірився. Тоді за щоглу взявся Гарріс.

Ми розплескали бляшанку на корж; потім вернули їй циліндричну форму; під нашими ударами вона набувала всіх відомих геометрії форм, але пробити в ній дірку ми так і не спромоглися. Тоді на зміну нам прийшов Джордж і змісив її в щось таке чудне, таке химерне, таке несвітське, таке фантастично потворне, що сам злякався й кинув щоглу. А тоді ми посідали на траві довкола бляшанки і втупили в неї очі.

Зверху на ній була велика вм’ятина, схожа на глузливо оскірену пащу. Той усміх так розлютив нас, що Гарріс кинувся до бляшанки, вхопив її, щосили розмахнувся й пожбурив аж на середину Темзи. Вслід за нею полетіли наші прокльони. Бляшанка потонула, а ми сіли в човен, налягли на весла й не зупинялись до самою Мейденгеда.

Мейденгед занадто чваньковитий, щоб бути привабливим. Це улюблене місце річкових франтів та їхніх надміру вичепурених супутниць. Це місто шикарних готелів, куди наїжджають здебільшого світські хлюсти й балетні танцівниці. Це відьомська кухня, з якої виходять злі духи Темзи — парові катери. Кожний герцог з «Лондонської газети» неодмінно має «віллочку» в Мейденгеді, й усі героїні тритомних романів неодмінно обідають там, коли вибираються поколобродити з чужим чоловіком.

Ми проминули Мейденгед чимшвидше, а потім стишили хід і не поспішаючи пропливли дуже гарний перегін від Боултерового до Кукемського шлюзу. Клівденський ліс іще стояв у ніжному весняному уборі й підносився понад берегом нескінченною стіною світлої зелені з безліччю відтінків. Такої нічим не порушуваної чарівної краси, мабуть, не побачиш більш ніде на Темзі, і наш човник плив повільно-повільно, так нам не хотілось розлучатись із тим глибоким спокоєм.