РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

— Добривечір, панове.

— Добривечір,— відповів Джордж.— Нам треба троє ліжок.

— Мені дуже шкода, сер,— сказав господар,— але боюся, що нічого не вийде.

— Ну дарма,— поступився Джордж. — Вистачить і двох. Двоє з нас можуть переночувати в одному ліжку, правда? — додав він, обернувшись до мене й Гарріса.

— Авжеж,— погодився Гарріс, подумавши, що ми з Джорджем легко помістимось в одному ліжку.

— Дуже шкодую, сер,— повторив господар,— але у нас, їй же богу, немає жодного вільного ліжка. Ми вже й так поклали людей по двоє і навіть по троє в одне ліжко.

Ми трохи спантеличились. Але Гарріс, що має великий досвід подорожування, не розгубився й сказав, весело засміявшись:

— Ну що ж, коли так, нічого не вдієш. Доведеться терпіти невигоди. Постеліть нам хоч соломи в більярдній.

— Дуже шкодую, сер. У мене троє вже сплять на більярді, а двоє в кав’ярні. Я ніяк не можу прийняти вас на цю ніч.

Ми взяли свої речі й подалися до «Замку». То був теж гарненький заїздик. Я сказав, що мені тут подобається навіть більше, ніж в «Олені», й Гарріс погодився: мовляв, на того рудого чолов’ягу, врешті, можна й не дивитись, та й хіба ж бідолаха винен, що вродився рудим.

Гарріс говорив про нього цілком спокійно і розважливо.

Одначе в «Замку» нас не захотіли й слухати. Господиня зустріла нас на порозі повідомленням, що ми — вже чотирнадцята компанія, якої вона не прийняла за останні півтори години. Наші нерішучі натяки на стайню, більярдну або вугільний підвал викликали у неї тільки глузливий сміх: усі ці затишні куточки вже були давно зайняті.

Ми спитали, чи не знає вона, хто ще в їхньому селі міг би пустити нас на ніч.

Ну що ж, відповіла вона, як ми не ганяємось за великими вигодами, то за півмилі звідси на Ітонському шляху є ще одна пивничка. Тільки вона нам не радить...

Далі ми вже її не слухали, а похапали кошик, саквояжі, плащі, пледи й пакунки і помчали туди. Бігти нам довелося скорше милю, ніж півмилі, але нарешті ми дісталися туди й, захекані, влетіли в пивницю.

Зустріли нас там украй нечемно. Тобто висміяли, та й квит. У них було тільки троє ліжок, і в тих ліжках уже спало семеро одиноких постояльців і двоє подружжів. Правда, якийсь добросердий матрос із баржі, що саме сидів у пивниці, порадив нам зайти ще до крамаря, що поряд з «Оленем», і ми вернулись туди.

В крамаря теж було повно. Але одна бабуся, яку ми застали в крамниці, ласкаво запропонувала, що проведе нас за чверть милі до своєї знайомої, яка часом здає кімнати чоловікам.

Бабуся ледве переставляла ноги; і до її знайомої ми дійшли аж за двадцять хвилин. Дорогою старенька бавила нас, розповідаючи, як у неї болить спина та поперек.

У її знайомої всі кімнати були зайняті. Вона послала нас до будинку № 27. У двадцять сьомому було повно, і звідти нас послали до тридцять другого. В тридцять другому теж було повно.

Тоді ми вернулись на шлях. Гарріс сів на кошик із харчами й сказав, що далі він не піде. Тут начебто спокійне місце, і тут він воліє померти. Мене з Джорджем він попросив передати поцілунок його матері й переказати всім родичам, що він простив їх і вмер щасливим.