РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Темза від Коси Пікніків до Старого Віндзорського шлюзу напрочуд гарна. Тіниста дорога, над якою зрідка стоять чепурненькі будиночки, веде понад берегом до «Узлійських дзвонів». Цей заїзд дуже мальовничий, як більшість заїздів над Темзою, і там можна випити чудового елю — так принаймні каже Гарріс, а йому в цих справах можна вірити. Старий Віндзор — місто по-своєму знамените. Тут був палац Едуарда Сповідника[13], і тут- таки тодішній суд судив славного графа Годвіна за смерть королевого брата. Граф Годвін відломив шматок хліба і, держачи його в руці, сказав:

— Якщо я винен, то нехай я вдавлюся цим хлібом.

Тоді підніс хліб до рота, надкусив його, вдавився й умер.

Вище Старого Віндзора Темза не дуже цікава і знов робиться гарною аж перед Бовені. Ми з Джорджем тягли човен за линву попід Домашнім парком, що тягнеться правим берегом від мосту Альберта до мосту Вікторії. А біля Дечіта Джордж спитав мене, чи пам’ятаю я нашу першу подорож Темзою, коли ми пристали в Дечіті о десятій годині вечора й подались шукати нічлігу.

Я відповів, що пам’ятаю. Таке забувається не скоро!

Було це в суботу, перед серпневим Банковим понеділком[14]. Ми — я і Джордж і Гарріс — допливли до Дечіта натомлені й зголоднілі і, ставши човном біля причалу, взяли кошик із харчами, два саквояжі, згорток плащів і пледів та ще деякі речі й подались шукати нічлігу. Скоро ми побачили гарненький заїздик. Ганок його був обвитий ломиносом і диким виноградом; але козолисту там не було, а мені чогось конче захотілось козолисту, і я сказав:

— Хлопці, не треба тут зупинятись. Ходімо далі, чи не трапиться з козолистом.

Ми рушили далі й незабаром угледіли другий заїзд. Теж дуже гарненький, і козолист вився збоку по стіні; але Гаррісові не сподобався чолов’яга, що стояв біля дверей. Неприємний тип, сказав Гарріс, і чоботи на ньому жахливі. Отож ми знов рушили далі. Пройшли вже чималий шмат дороги, а заїздів більше не було. Нарешті нам зустрівся якийсь чоловік, і ми спитали його, де тут є заїзди.

— Та ви ж від них ідете,— відповів чоловік.— Вертайтеся назад цією дорогою, і втрапите до «Оленя».

— Ми там були,— сказали ми,— і нам не сподобалось — козолисту нема.

— Ну, тоді є ще «Замок» — якраз навпроти. Туди ви не заходили?

Гарріс відповів, що ми туди не схотіли й зайти, бо там стояв якийсь рудий постоялець, а він, Гарріс, не любить рудих, та й чоботи в того чолов’яги були жахливі.

— Ну, то я вже й не знаю, що вам діяти,— сказав перехожий.— Бо в нас тут більше немає заїздів.

— Більше немає заїздів? — здивувався Гарріс.

— Немає»— відповів чоловік.

— Що ж нам робити? — вигукнув Гарріс.

Тоді озвався Джордж. Він сказав» що ми з Гаррісом можемо шукати готелю» побудованого спеціально для нас і з пожильцями» дібраними спеціально для нас» але він має намір вернутись до «Оленя».

Навіть найбільшим геніям ніколи й ні в чому не щастить досягти свого ідеалу, отож ми з Гаррісом зітхнули над марнотою всіх земних жадань і рушили за Джорджем.

Дійшовши до «Оленя», ми внесли свої речі в сіни й склали їх там.

Господар підійшов до нас і промовив: