РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Нам таки потрібна була вечеря.

Хвилин із тридцять п’ять у всьому човні не чути було ніяких звуків, крім брязкоту ножів та виделок об посуд і безперервної роботи чотирьох пар щелеп. Коли минуло тридцять п’ять хвилин, Гарріс сказав: «Фу-у!», витяг з-під себе ліву ногу й підклав натомість праву.

Ще через п’ять хвилин і Джордж сказав: «Фу-уІ» — і кинув свою тарілку на берег. За три хвилини після Джорджа Монтморенсі виявив перші ознаки задоволення відтоді, як ми рушили в дорогу: ліг набік і простяг лапи. І я сказав: «Фу-у», закинув назад голову й стукнувся нею об залізну дугу, але не розсердився від того й навіть не вилаявся.

Як добре почуваєш себе, коли наїсися! Який ти тоді задоволений собою і всім світом! Я чув, ніби чисте сумління робить нас веселими й задоволеними, чув від людей, які випробували це на собі; але повний шлунок робить те саме куди легше й куди дешевшим коштом. Після ситного, добре перетравленого обіду чи вечері почуваєш у серці таку великодушність, таку щедрість, таку незлобивість, таку доброту!

Це дуже дивна річ, що живіт отак панує над нашою свідомістю. Ми не можемо ні працювати, ні думати, якщо шлунок наш того не хоче. Він диктує нам усі наші почуття й пристрасті. Після яєць із шинкою він наказує: «Працюй!» Після біфштексу й пива: «Спи!» Після чашки-другої чаю (дві ложечки на чашку, і щоб заварювалось не довше як три хвилини) він каже мозкові: «А тепер збудись і покажи свою силу. Будь красномовний, мудрий і ніжний; ясним оком дивись на природу й на життя, розгорни білі крила трепетної думки й лети, як богоподібний дух, над кипучим світовим морем, між довгими лавами полум’яних зір до брам вічності!»

Після гарячих булочок він каже: «Будь тупий і бездушний, мов худобина в полі — безмозка тварина з байдужим поглядом, у якому не сяє ані промінчик фантазії, чи надії, чи любові, чи просто життя». А після віскі, вжитого в достатній кількості: «Ну, а тепер дурій, вишкіряй зуби, хитайся, падай, щоб твої ближні сміялися з тебе, плети дурниці, безглуздо белькочи, одно слово — покажи, яким безпорадним дурником може стати бідолаха, що втопив свій розум і волю, мов кошенят, у калюжці спирту». Ми всі — тільки жалюгідні раби свого шлунка. Не поривайтесь до моральності й справедливості, друзі мої; стежте пильно за своїм шлунком і годуйте його дбайливо й розважно. Тоді доброчесність і задоволення прийдуть і запанують у вашому серці самі собою, без ніяких зусиль з вашого боку, й ви будете добрим громадянином і дбайливим, ніжним батьком родини — благородною, богобоязливою людиною.

Перед вечерею і Гарріс, і Джордж, і я були сварливі, дратливі, сердиті; а після вечері ми сиділи й радісно всміхались один до одного, та й до собаки. Ми любили один одного, ми любили всіх на світі. Гарріс, пораючись у човні, наступив Джорджеві на мозоль. Якби це сталось до вечері, Джордж висловив би такі побажання щодо Гаррісової долі в цьому й на тому світі, що кожна розумна людина здригнулась би, почувши їх. А так він тільки сказав:

— Обережно, друзяко!

І Гарріс до вечері огризнувся б якнайнеприязнішим тоном, що Джорджа, мовляв, треба обходити за десять ярдів, коли не хочеш наступити йому на ногу, і що Джорджеві взагалі не слід залазити з такими великими ногами в човен звичайного розміру, а треба звішувати їх за борт,— а тепер він тільки промовив:

— Ох, вибач, я ж ненароком. Що, дуже боляче?

І Джордж відповів, що зовсім ні і що він сам винен, але Гарріс не погодився й наполягав, що винен таки він.

Так приємно було слухати їх!

Ми запалили люльки й посідали, дивлячись у тиху ніч і розмовляючи.

І чом ми не можемо весь час жити отак, сказав Джордж. Далеко від світу, від його гріхів і спокус, тверезим, мирним життям, роблячи добро. Я відповів, що сам часто відчуваю потяг до такого життя; і ми довго обговорювали, чи не варто нам, о гак учотирьох, від’їхати на якийсь вигідний, добре обжитий безлюдний острів і оселитись там у лісових хащах.

Гарріс зауважив, що на безлюдних островах, як він чував, буває дуже вогко, а вогкість небезпечна для здоров’я; однак Джордж заперечив, що це діло не страшне, коли острів добре осушений.

Далі розмова перейшла на осушення, і Джорджеві пригадалась одна кумедна історія, що сталася з його батьком. Джорджів батько якось мандрував з одним товаришем по Уельсу, і одного дня вони зупинились на ніч у маленькому заїзді. Там були ще й інші нічліжани, і вони провели вечір разом з ними.

Компанія склалась весела, засиділись допізна, «осушили» чимало, і, коли настав час лягати спати, Джорджів батько з товаришем (обидва тоді ще зовсім молоді) були трохи напідпитку. їм двом припало спати в одній кімнаті з двома ліжками. Взявши свічку, вони пішли нагору. А коли входили до спальні, ненароком черкнули свічкою об стіну, і вона погасла. Довелось їм роздягатись і шукати ліжка в темряві, навпомацки. І ось, думаючи, що лягають у різні ліжка, вони обидва потрапили в те саме, тільки один, як і годиться, ліг на подушку головою, а другий заліз із другого боку й поклав на неї ноги.

Якусь хвилину обидва мовчали, а потім Джорджів батько гукнув:

«Джо!»

«Що таке, Томе?» — озвався голос Джо з другого вінця ліжка.