РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Вони сповнюють нас побожним трепетом, ці дивні зорі, такі холодні і ясні. Ми схожі на дітей, що заблукали маленькими ніжками в тьмяно освітлений храм божества, якому їх навчили молитись, але якого вони не знають, і, стоячи під безмежним лунким склепінням, обсипаним міріадами примарних вогників, зводять очі вгору, і сподіваючись, і боячись угледіти там величне й грізне видиво.

Та водночас ніч сповнена розради й сили. Перед лицем великої ночі засоромлено ховаються наші дрібні прикрощі. День був повний турботи й клопоту, а серця наші — злості й гірких думок, і нам здавалося, що світ жорстокий і несправедливий до нас. І ось ніч, немов велелюбна мати, лагідно кладе свою руку на наше гаряче чоло, й повертав до себе наше заплакане лице, й усміхається, і хоч вона мовчить, але ми знаємо, що вона хоче нам сказати, і припадаємо спаленілою щокою до її лона, і біль минає.

А іноді наше страждання справжнє й глибоке, і тоді ми стоїмо перед нею, мов німі, бо нашу муку можна виповісти тільки стогоном, а не словами. Серце ночі сповнене жалю до нас, але вона не може втамувати нашого болю. Тоді вона бере нас за руку, і наш маленький світ лишається десь далеко-далеко внизу, і, підняті її темними крилами в височінь, ми на хвильку опиняємось перед лицем когось могутнішого за неї, і в чудесному сяйві, що струмить від того величного лиця, все людське життя лежить перед нами, як розкрита книга, і ми розуміємо, що Страждання і Горе — це тільки ангели, послані богом.

Лиш ті, хто носив страдницький вінець, здатні бачити те чудесне сяйво. Але вони, повернувшись на землю, но можуть говорити про нього, не можуть повідати нам таємниці, що відкрилася їм.

Колись у давню давнину їхало по чужій країні кілька добрих рицарів. Шлях їхній пролягав через темний праліс, де розрослось, посплітавшись, колюче терня, що шматувало кожного, хто заблудив у тому лісі. А листя на деревах було таке густе, що й промінчик світла не міг пробитися крізь гілля, щоб розігнати сумний морок.

І ось, коли вони їхали тим лісом, один рицар відстав від товаришів, згубив дорогу й не зміг їх відшукати. І вони в тяжкому горі поїхали далі без нього, оплакуючи його, як мерця.

Та врешті рицарі дістались до прекрасного замку, до якого простували, і пробули там чимало днів у буйних веселощах. І ось одного вечора, коли вони безтурботно сиділи біля вогню, що палахкотів у великій залі, й підіймали повні келихи, ввійшов їхній загублений товариш і привітав їх. Одіж на ньому була подерта, як на жебракові, і тіло вкривали болючі рани, але обличчя його світилося глибокою радістю.

Рицарі почали його розпитувати, що з ним сталось. І він розповів їм, як збився з дороги в темному лісі, як блукав багато днів і ночей, як нарешті, зранений, скривавлений, ліг на землю, щоб умерти.

І коли він був уже зовсім близький до смерті, з лиховісної тьми раптом вийшла велична діва і, взявши його за руку, вела покрученими стежками, не знаними жодній людині, аж поки крізь лісовий морок заясніло світло, проти якого світло дня було б як маленький каганчик проти сонця. І в тому чудесному світлі наш змучений рицар, немов крізь сон, побачив дивне видиво, таке осяйне, таке прекрасне, що він забув про свої криваві рани, а стояв, мов зачарований, і відчував радість, глибоку, як море, чиєї глибини не змірив ще ніхто.

А коли видиво зникло, рицар, упавши на коліна, подякував добрій святій, що зманила його з дороги й завела в цей сумний ліс, де він побачив видиво, сховане в ньому.

Ім’я того темного лісу було Горе; що ж до видива, яке побачив у тому лісі добрий рицар, то не нашим устам називати його.