РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

«В моєму ліжку хтось лежить,— сказав Джорджів батько.— Ось його ноги на подушці».

«От так диво! — відказав Джо.— І в моєму ліжку хтось лежить, щоб я пропав!»

«Ну, і що ти думаєш із ним робити?» — спитав Джорджів батько.

«Викину геть»,— відповів Джо.

«І я свого викину!» — хоробро сказав Джорджів батько.

Якусь часинку пововтузились, а потім двічі щось важко гупнуло на підлогу і досить жалібний голос промовив:

«Чуєш, Томе?»

«Що таке?»

«Ну як ти?»

«Та, правду сказати, я його не викинув, а вилетів сам!»

«І я теж! Хай йому чорт, цьому заїздові, що тут за порядки!»

— А як називався той заїзд? — спитав Гарріс.

— «Свиня й свисток»,— відповів Джордж.— А що?

— Ні, тоді це не той,— сказав Гарріс.

— Що ти хочеш сказати? — спитав Джордж.

— Дивна річ...— промимрив Гарріс.— Точнісінько така пригода сталася колись у сільському заїзді з моїм батьком. Він часто оповідав про неї. Я подумав, що це, може, був той самий заїзд.

Того вечора ми полягали о десятій, і я думав, що, натомлений, спатиму добре. Та де там! Звичайно я ввечері роздягаюсь і кладу голову на подушку, а тоді хтось грюкає дверима і каже, що вже пів на дев’яту ранку. Але тієї ночі все наче було проти мене: й незвичне оточення, і тверді дошки піді мною, і незручна поза (я лежав, застромивши ноги під одну лавку, а голову поклавши на другу), і плюскіт води за бортом, і шелест вітру в гіллі,— все хвилювало мене й не давало заснути.

Нарешті я все-таки заснув на кілька годин, а потім якась частина човна, що, мабуть, виросла за ніч,— бо її напевне не було, коли ми вирушали, і вранці вона знов щезла,— вперлася мені в хребет. Я ще якийсь час не прокидався — мені снилось, ніби я проковтнув соверен і мені свердлять дірку в спині, щоб його витягти. Мені це здалося великою нечемністю, і я сказав, щоб вони записали той соверен у борг, а наприкінці місяця я його віддам. Але мене й слухати не хотіли і казали, що краще витягти його зразу, а то наростуть великі проценти. Врешті я розсердився й почав лаяти їх, не стримуючись у висловах. Тоді вони так крутонули свердельцем, що я прокинувся.

У човні було душно, аж голова боліла. Тому я вирішив вийти надвір, дихнути свіжим нічним повітрям. Я натяг на себе що трапилось під руку,— своє, чи Джорджеве, чи Гаррісове,— і виліз із-під тента на берег.

Ніч була чудова. Місяць уже зайшов, і притихла земля лишилась на самоті з зорями. Здавалося, наче в тій глибокій тиші, поки ми, її діти, спимо, вони гомонять із нею, своєю сестрою,— розмовляють про якісь величні таємниці голосами занадто низькими й непомірними, щоб наші дитячі вуха могли їх почути.