РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

— Розумію. Подайте мені мою червону хустку, вона під подушкою.

Ви знаходите хустку, подаєте їй, а тим часом до човна вернулася друга — їй теж потрібна хустка. Вони беруть про всяк випадок хустку й для Мері, але тій вона, виявляється, непотрібна, тому вони приносять її назад, а натомість просять гребінець. Минає хвилин двадцять, поки вони знову рушать, а за першим поворотом побачать корову — і вам доводиться виходити на берег та відганяти корову з дороги.

Ні, поки човен тягнуть дівчата, вони не дадуть вам нудитись ні хвилини...

Джордж кінець кінцем таки розплутав линву і тяг нас, не зупиняючись, аж до Пентон-Гука. Там ми обговорили важливе питання: де нам заночувати. Ми хотіли спати ту ніч у човні, й треба було або ставати на ночівлю там, або пливти далі, аж поки минемо Стейнз. Зупинятись на ніч тепер, коли ще не зайшло сонце, здалось нам трохи зарано, і ми вирішили пропливти ще три з половиною милі до Раніміда — там спокійна, затишна лісиста місцина.

Та згодом ми всі пошкодували, що не зостались ночувати коло Пентон-Гука. Гребти три-чотири милі проти води зранку — це іграшки, але під кінець довгого дня — це тяжка надсада. На тих останніх милях вас уже не цікавлять краєвиди. Ви не розмовляєте й не смієтесь. Кожні подолані півмилі видаються вам за цілих дві милі. Ви не можете повірити, що пропливли ще так мало, ви переконані, що карта бреше. Коли ж ви насилу-насилу проволочетесь, як вам здалося, принаймні десять миль, а шлюзу ще не видно, ви починаєте цілком серйозно побоюватися, що хтось, напевне, вкрав його й утік.

Пам’ятаю, як мені одного разу довелося пережити на Темзі жахливе хвилювання (в переносному розумінні, звичайно). Зі мною була молода дівчина, моя двоюрідна сестра по матері. Ми пливли з верхів’їв до Горінга. Було вже досить пізно, і нам не терпілось — принаймні їй — дістатися додому. Коли ми проминули Бенсонів шлюз, було вже пів на сьому, помалу смеркало, і сестра почала непокоїтись. Сказала, що їй треба бути вдома до вечері. Я відповів, що мені цього хочеться не менше, і видобув карту, щоб дізнатися точно, скільки нам іще лишилось пливти. По карті я визначив, що до найближчого шлюзу, Уоллінгфордського, ще милі півтори, а звідти до Кліва — п’ять миль.

— Не турбуйся,— сказав я.— Уоллінгфордський шлюз минемо до сьомої, а потім лишиться тільки один.

І наліг на весла.

Ми проминули міст, і я спитав її, чи не бачить воно шлюзу. Вона відповіла, що ніякого шлюзу не бачить. Я гмукнув — і гребу далі. Через п’ять хвилин я знову попросив її глянути, чи не видно шлюзу.

— Ні,— відповіла вона,— не бачу нічого.

— А ти... знаєш, який він? — спитав я нерішуче, боячись образити її.

Але вона не образилась, тільки сказала, щоб я подивився сам. Я поклав весла й обернувся. Річка видніла в присмерку на якусь милю вперед, але я не міг добачити нічого схожого на шлюз.

— А ми не заблудились, як ти гадаєш? — спитала моя супутниця.

Я відповів, що не знаю, як можливо заблудитись на річці; а втім, додав я, може, ми якимось чином збочили в обвідний канал і нас тепер несе на водоскид.

Ця думка анітрохи не втішила її, і вона почала плакати. Мовляв, тепер ми обоє потонемо, і це їй кара за те, що попливла зі мною.

Я сказав, що це, мабуть, занадто суворе покарання, але вона зі мною не погодилась і хотіла тільки, щоб усе скінчилося чимшвидше.

Я спробував заспокоїти її і якось звести на жарт усю цю історію. Сказав, що я, мабуть, просто гріб не так швидко, як гадав, але скоро вже з’явиться шлюз,— і провеслував ще з милю.

Потім я вже сам захвилювався. Ще раз подивився на карту. На ній був виразно позначений Уоллінгфордський шлюз — півтори милі нижче Бенсонового. Карта була добра, цілком надійна, та я й сам пам’ятав той шлюз. Я двічі проходив його. Де ж ми? Що сталося з нами? У мене з’явилась думка, що все це, напевне, сон, а насправді я лежу в ліжку, за хвилинку прокинусь і почую, що вже одинадцята година ранку.

Я спитав сестру, чи не думає вона, що це сон, і вона відповіла, що саме хотіла спитати про це мене; тоді ми почали розмірковувати, чи не спимо ми обоє, а якщо так, то хто ж із нас спить насправді, а хто тільки сниться іншому. Це трохи розважило нас.

Одначе я все гріб і гріб, а шлюзу все не було й не було. А вечірній присмерк густішав, і річка ставала дедалі похмуріша й таємничіша, а всі предмети здавались дивними й грізними. Мені лізли в голову думки про водяників, привиди, блудні вогники, про тих капосних дівчат, що сидять ночами на скелях і заманюють людей у чорториї, і я вже шкодував, що не поводився в житті краще й не вивчив більше молитов. Аж саме серед цих роздумів я почув благословенні звуки «Убрався він» — хтось дуже погано грав цей мотив на гармонії,— і зрозумів, що ми врятовані.