РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Звичайно я не дуже захоплююсь, коли грають на гармонії. Але якою прекрасною здалась нам ця музика тоді! Куди прекраснішою, ніж спів Орфея, чи звуки Аполлонової ліри, чи будь-що такого роду. Небесна мелодія в нашому тодішньому настрої тільки стривожила б нас іще дужче. Зворушливу музику в бездоганному виконанні ми сприйняли б як попередження з іншого світу і втратили б усю надію. Але в уривчастих тонах хрипкої гармонії і в самому мотиві «Убрався він» із мимовільними варіаціями було щось дивовижно людяне й заспокійливе.

Ті солодкі звуки все ближчали й ближчали, і незабаром човен, з якого вони долинали, порівнявся з нами.

У човні була компанія сільських хлопців і дівчат, що вибралися прогулятись при місяці. (Місяця, правда, не було, але то вже не їхня провина). Я ще зроду не бачив приємніших, миліших людей. Я привітався, спитав, чи не скажуть вони, як попасти до Уоллінгфордського шлюзу, і пояснив, що виглядаю його ось уже дві години.

— До Уоллінгфордського шлюзу? — перепитали мене.— Господь з вами, сер, його вже більше року як розібрано. Ніякого Уоллінгфордського шлюзу давно нема. Ви вже підпливаєте до Кліва. Чуєш, Білле, щоб я пропав, ось якийсь джентльмен шукає Уоллінгфордського шлюзу!

Мені таке й на думку не спало. Коли я те почув, мені захотілось обіймати й цілувати їх усіх, але течія там була занадто швидка, і довелося обмежитись холодними словами подяки.

Ми обоє дякували їм без кінця, і казали, що ніч дуже гарна, й бажали їм веселої прогулянки. Я запросив їх усіх на тиждень до себе в гості, і сестра теж сказала, що її мати буде дуже рада з ними познайомитися. Ми заспівали хор солдатів з «Фауста» — і кінець кінцем таки встигли додому на вечерю.