Розділ 1 З першого погляду

— Я радий, що тобі сподобалося, — похмуро відповів знову зніяковілий Чарлі.

Ми віднесли речі нагору за один раз. Мені віддали західну спальню, що вікнами гляділа на вулицю. Кімната була знайомою, вона належала мені від народження. Дерев’яна підлога, блакитні стіни, трикутна стеля, пожовклий тюль на вікнах стали частиною мого дитинства. Чарлі лише замінив колиску на ліжко і поставив письмовий стіл, коли я подорослішала. Зараз на столі стояв старенький комп’ютер, модемний дріт зміївся по підлозі до найближчого телефонного гнізда. Мамина умова — щоб ми постійно були на зв’язку. Крісло-гойдалка, котре пам’ятало мене немовлям, незворушно завмерло у кутку.

У будинку була одна маленька ванна нагорі, біля сходів. Ми з Чарлі користуватимемося нею разом, та я намагалася не зосереджуватися на цьому фактові.

Одна з найкращих рис Чарлі — він ніколи не мозолить очей. От і зараз він залишив мене саму, щоб я могла розпакувати речі та влаштуватися. Для мами це був би завеликий подвиг. Як добре залишитися на самоті, без необхідності всміхатися і вдавати задоволення; яке полегшення бездумно вдивлятись у суцільну стіну дощу за вікном і відчувати, як біжать по щоці сльозинки. Я була не в гуморі плакати по-серйозному. Ні, ще буде час перед сном, коли мені доведеться думати про наступний ранок.

Старшу школу міста Форкс відвідувала нереальна кількість учнів — 357, тепер уже 358, — у моїй старій школі тільки учнів першого класу нараховувалося не менше сімох сотень. Тут діти виростали разом — їхні прадідусі та прабабці ходили до одних ясел. Я буду новою дівчиною з великого міста — цікавинкою, посміховищем.

Напевно, якби на вигляд я була як типова дівчина з Фенікса, це можна було б використати як перевагу. Та в плані зовнішності я не була своєю ніде. По ідеї, я б мала бути засмаглою спортивною білявкою — волейболісткою або лідером групи підтримки. Такою всі уявляють дівчину із Сонячної Долини.

Натомість я вирізнялася шкірою кольору слонової кістки, яку не брала жодна засмага, хоча не мала ані блакитних очей, ані рудого волосся. Я завжди була стрункою, але тендітною — ніяк не спортсменка, і не володіла необхідною координацією та швидкістю реакції, щоб займатися спортом, не перетворюючись на посміховисько і не наражаючи на небезпеку себе саму й тих, кому не пощастило занадто наблизитися.

Склавши одяг у старий сосновий комод, я взяла сумку з косметикою і попрямувала до спільної ванни, щоб освіжитися після подорожі. Розчісуючи заплутане вологе волосся, я роздивлялася обличчя у дзеркалі. Можливо, справа була в освітленні, але шкіра здавалася хворобливо землистою. Вона буває красивою — чистою і майже напівпрозорою, неймовірного кольору. А зараз цей колір зник.

Бліде віддзеркалення змусило мене визнати, що я собі брешу. Річ не лише в зовнішності. Це не єдина причина. Якщо я не змогла знайти своє місце у школі з трьома тисячами учнів, то які шанси у Форксі?

Я не вміла знаходити спільну мову з людьми свого віку. І, правду кажучи, не свого теж — час від часу. Навіть мама, найближча мені людина на землі, не могла похвалитися гармонією у стосунках зі мною. Ми наче розмовляли різними мовами. Інколи мені ставало цікаво, чи бачать мої очі те саме, що й очі інших людей. Можливо, проблема крилася в моїй голові.

Втім, причина не важлива. Результат — ось що має значення. Завтра все тільки почнеться.

Тої ночі мені не спалося, незважаючи на те, що я добре виплакалася перед сном. Постійне шипіння дощу на даху й завивання вітру за вікном не стихало ні на мить. Я натягнула вицвілу стареньку ковдру аж на голову, пізніше примостивши зверху подушку. Та мені не вдалося заснути раніше опівночі, коли дощ трохи стих і перейшов на спокійніший ритм.

Все, що я побачила з вікна вранці, — нескінченну пелену густого туману. Я відчула, як десь глибоко всередині прокидається клаустрофобія. У Форксі ви не побачите неба, місто схоже на клітку.

Сніданок із Чарлі не передбачав розмов. Батько побажав мені удачі у школі. Я подякувала, розуміючи, що побажанням не судилося здійснитися. Удача, як правило, мене обминала. Чарлі першим пішов із дому до поліцейського відділку, котрий заміняв йому дружину й сім’ю. Потім я сиділа за старим квадратним дубовим столом на одному з трьох різнокаліберних стільців і здійснювала огляд маленької кухні зі старими панельними стінами, вкритою білим лінолеумом підлогою та яскраво-жовтими шафками. Нічого не змінилося. Вісімнадцять років тому це мама пофарбувала шафки, щоб принести у дім трохи сонячного світла. Над маленьким каміном у суміжній крихітній «залі» стояв ряд світлин. Весільне фото мами і тата, зроблене у Лас-Вегасі; ми втрьох у лікарні після мого народження — клацнула добросерда медсестра; серія моїх шкільних світлин аж до минулого року. Дивно дивитися на них — треба буде простежити, щоб Чарлі їх кудись переставив, принаймні на час мого тут перебування.

Тут, у цьому будинку, ставало до болю ясно, що Чарлі так і не оговтався від розриву з мамою. У мене защеміло на серці.

Не хотілось приїздити до школи зарано, але вдома я більше не могла залишатись. Я вдягла куртку — щось на кшталт скафандра — і вискочила під дощ.

Надворі досі мрячило, але я не встигла промокнути, поки дістала ключ, що звично лежав під карнизом біля дверей, і замкнула дім. Хлюпання нових водостійких черевиків лунало як втілення безвиході. Мені так бракувало звичного шурхотіння гравію під ногами! Хотілося зупинитися, щоб помилуватися пікапом, але це було нереально. Я поспішала вирватися з молочної вологи, що оповила голову і чіплялася до волосся під каптуром. Всередині пікапа виявилося приємно і сухо. Біллі чи Чарлі, вочевидь, помили його, але м’які коричневі сидіння досі ледь відчутно пахли тютюном, бензином і м’ятою. На моє полегшення двигун завівся швидко, але дуже гучно, сповістивши про себе пронизливим ревом. Що ж, старий пікап просто зобов’язаний мати якийсь недолік. Неочікуваний бонус — запрацювало допотопне радіо.

Знайти школу було нескладно, хоча я ніколи раніше там не бувала. Вона, як і більшість місцевих установ, містилася на центральній вулиці. З вигляду ви не сказали б, що це школа; мене змусила зупинитися табличка. Школа нагадувала шерегу схожих будинків, зведених із червонувато-коричневої цегли. На подвір’ї росло стільки дерев і кущів, що з першого погляду я не змогла визначити розміри будівлі. І це — освітній заклад? — подумала я ностальгійно. Де солідні паркани, металодетектори?

Я припаркувалась перед першою будівлею. Над невисокими дверима красувався напис «Дирекція». Я не помітила інших машин, тому зрозуміла, що порушую правила, але вирішила: краще розпитати всередині, ніж їздити кругами під дощем, як дурепа. Я неохоче вилізла із затишної кабіни пікапа і пішла вздовж вузенької, вимощеної каменем доріжки, обсадженої темним живоплотом. Перш ніж відчинити двері, я глибоко вдихнула.

Всередині приміщення виявилось яскраво освітленим і теплішим, ніж я очікувала. Дирекція була невеликою; я побачила маленький зал очікування з оббитими тканиною розкладними стільцями, недорогим килимом з оранжевим візерунком, нагромадженням об’яв і подяк на стінах, чималий і гучний годинник. Стояло багато квітів у великих пластикових вазонах, наче на дворі недостатньо зелені. Кімнату розділяла надвоє велика стійка з дротяними кошиками, повними паперів, і яскравими оголошеннями, пришпиленими на дошці. За стійкою стояло три столи, за одним із яких сиділа повненька руда пані в окулярах. На ній була фіолетова футболка, від одного погляду на яку я відчула себе вдягненою, як цибулинка.